Розділ 5.

На негнучких ногах я спустилася в хол, махнула привітальне новій дівчинці за стійкою адміністратора і вийшла на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя, змусивши поїжитися.

Чорний автомобіль без номерів та з ідеально затонованими вікнами під’їхав до шлагбаума БНП. Біллі підняв очі і примружився, потім перевірив щось у власних записах. Здивовано хмикнув.

— Опустіть вікно, будь ласка, — махнув Біллі. — А, це ви, агент Восс! Так скоро їдете?

— Справа, — я знизала плечима. — Машина три-чотири-дев’ять-нуль.

— Записувати на вас і…? — Біллі махнув у бік новачка.

— Я — Скай, дуже приємно познайомитися, — променисто посміхнувся хлопець і простягнув руку з-за скла.

Біллі очікувано підняв брови, щось знову обурено хмикнув самому собі й навіть, здається, фиркнув. Вписав у журнал і натиснув на кнопку відкриття шлагбаума.

Скай увесь цей час ніяково тримав руку.

— Тут не прийнято знайомитися, — пояснила я, надягаючи темні окуляри.

— Але він же тебе впізнав.

Його фамільярне «ти» не пройшло повз мої вуха. Легка іскра промайнула в моїх очах.

У БНП багато чого прийнято й не прийнято робити. Наприклад, у перший день зазвичай ніхто не запізнюється, нового напарника називає за прізвищем і званням — і жодного фамільярства. За межами колективу теж не варто поширюватися про себе. Ми — закрита організація. Якщо комусь і потрібно щось дізнатися, то йому про це доповідатимуть.

— Так, — я нарешті видихнула, — бо це його робота — дізнаватися, хто сидить за кермом. Ми не відверто говоримо за чашкою чаю, boot.

— Чому?

Я подивилася на нього в щирому нерозумінні.

— Тому що ти ніколи не знаєш, хто перед тобою — агент чи якийсь суккуб підісланий. Знаєш, як ці тварюки легко змінюють свою личину?

— Вони таким не займаються, — кинув Скай і відвернувся до вікна.

Рот затиснув долонею з виглядом нудьгуючого школяра. І це змусило мене напружитися. Чому його взагалі перевели до нас, якщо він вочевидь нічого не знає про любовних тварюк?

На місце Маркуса. Ми завжди були найкращою парою, найкращим тандемом. Він був практично продовженням мене, щоб його перекидало. Я навіть цокнула язиком, але Скай, здається, не помітив, повністю відволікшись на щось за вікном.

Ми їхали вже хвилин двадцять, і розмова відверто не клеїлася.

— Як вийшло, що тебе перевели до нас? — запитала я в легкій, як мені здавалося, манері. Невимушеній.

По-перше, хотіла розбавити тишу якоюсь розмовою. З урахуванням того, що ми тепер напарники, питання цілком природне.

Але куди важливішою причиною було бажання докопатися до правди. Моя чуйка ніколи мене ще не підводила — і вона зараз буквально кричала, що зі Скаєм щось не те.

Він відповів не відразу. Стиснув губи й повільно водив зубами по них. Пройшовся язиком, перш ніж нарешті обернутися в мій бік і кинути:

— Пригальмуй, там щось є.

— І що? Ми ще не доїхали до мети, — я спробувала навіть усміхнутися, щоби підбадьорити новачка — завоювати довіру все ж треба було.

Аж раптом Скай різко повернув кермо в бік узбіччя, і поки я не встигла зреагувати, смикнув ручник.

— Якого…

Договорити я не встигла. Усе сталося за частки секунди: зміна контролю, поки я розслабилася, різке гальмування і мій напарник, який майже вилетів із машини. Лише на секунду я задумалася, що Маркус ніколи собі такого не дозволяв.