Розділ 4.

— Нороу, ви себе нормально почуваєте?

Пасивно-агресивне запитання, на яке єдина правильна відповідь — ні, лейтенанте, за годину помираю. Краще навіть через п’ятнадцять хвилин. Тільки це здатне змінити гнів на милість в очах нашого головного.

Але цього Скай, звісно ж, не знав.

— Так, дякую за турботу, лейтенанте! — він навіть посмів цілком щиро посміхнутися.

Харлан спочатку витягнувся, потім примружився. Цокнув язиком характерно. Ось-ось буде буря.

Але Скай і тут опинився попереду.

— А ви як поживаєте? — запитав він, підійшов до порожнього столу, де раніше сидів Маркус, і закинув сумку на сидіння.

Спочатку лейтенант побілішав. Потім позеленів. Коли його губи стали майже яскравого фіолетового відтінку, я задумалася над тим, щоб викликати медиків. Не Харлану — Скаю. До такої стадії агресії ще нікому не вдавалося доводити лейтенанта, і щось мені підказувало, що ніхто це просто не переживе.

— Агенте Скай Нороу, будьте ласкаві пояснити свою поведінку! — закричав на всі легені лейтенант, та так, що шибки затріщали. — Якого диявола ми тут маємо сидіти й чекати, поки ви з’явитеся! Було сказано, що початок роботи о дев’ятій!

— Я…

Договорити новачкові не дали.

— У мій кабінет, негайно! — слина Харлана летіла на всі боки з такою швидкістю і дальністю, що йому б ставити світовий рекорд.

Але жартувати на цю тему зараз мені здалося дещо самогубним. Тож я просто розвернулася до свого комп’ютера і прикинулася шалено зайнятою.

Скай з абсолютно спокійним виразом обличчя пройшов слідом за лейтенантом у його кабінет. Двері щільно зачинилися.

— Звуконепроникна, — хмикнула Елена й під’їхала до мене на стільчику з коліщатками, — уб’є — ми й не дізнаємося.

— Ти думаєш, Харлан сам буде труп виносити? — я хмикнула.

— Радше нас драїти змусить, — кинув Джейкобс із сусіднього столу.

Ми похихотіли, але не голосно. Не вистачало, щоб лейтенант і справді нас припахав до якоїсь позаурочної роботи. Кажуть, серед усіх, хто керує своїми командами, він — найнещадніший і не терпить помилок. Може так то воно й так, але й наша команда ось уже третій рік поспіль приносила найкращі результати роботи.

Збори розпочалися через десять хвилин, коли Скай вийшов із кабінету лейтенанта.

— Живий? — навіщось прошепотіла йому Елена.

— Так? — невпевнено пробурмотів Скай.

У нього на обличчі не було ні переляку, ні провини, ні жаху. Ніби в кадровий відділ зайшов попити чаю, а не прочухана отримати від боса.

— Харлан сильно лаявся? — не відставала аналітик.

— Та ні, — так само туманно відповів хлопець, пройшов повз нас і сів за свій стіл.

Що не кажи, а він дивний. Важко мені з ним буде.

Зате, може, не видаватиме, що я Купідона вбити зібралася. Якщо просіче, звісно. З напарником таку справу провернути непомітно буде складно, а якщо він такий флегматичний і спокійний до всього… Що ж. Може, і на благо Маркус звалив до біса.

— До речі, новачку, — це крикнув уже Джейкобс, — ти на чиє місце прийшов? Наші начебто всі в зборі.

— Маркуса Рейнхардта, — послужливо відповів Скай.

Від імені колишнього напарника в мене перехопило подих. Здається, я навіть побіліла — дихати було важко, з’явилося поколювання в області губ. Перед очима спалахами пролетіла минула ніч.

— А його куди? — ніби здалеку запитав Джейкобс.

Відповісти Скай не встиг. Та і слава богу — я вже схопилася за стіл до побілілих кісточок у марних спробах привести себе до тями. На порятунок прийшов лейтенант. Він залишив піджак у кабінеті й вийшов в одних підтяжках на сорочку з краваткою. У руках тримав якийсь звіт.

— Тепер, коли всі в зборі, — прокашлявся Харлан, — у нас нова справа.

— Лейтенанте!

А, клятий Джейкобс, заспокоїться він чи ні?!

— А що сталося з агентом Рейнхардтом?