Вбити чудовисько

*

Мама завжди вірила, що батько їх не кидав.

- В нього державні справи, - казала вона, коли Тезей був маленький. – І купа проблем. Він розв’яже всі свої проблеми, приїде і забере нас до славетного міста Афіни.

- Безбатченко, - дражнилися діти на вулиці, попри те, що він був онуком царя. Діти – вони такі, їм на родоводи плювати. Щоб не плакати – бо ж зовсім задражнять! -  Тезей починав лупцювати кривдників. Спершу виходило погано: він був маленький, а кривдники – старше і більше. Потім якось само собою стало виходити.

- Він знов бився, - зітхаючи, казала мати, коли Тезей повертався до палацу з синцем під оком. – Куди це годиться?

- З нього виросте великий воїн, - сміявся дід, підхоплював Тезея на руки й підкидав до стелі. Стеля була високою, а дід – сильним.

- Великий. Як його батько! – підтакувала мати.

Дід закочував очі, але Тезей був надто малий, щоб звертати на це увагу.

• Мам, а чому татко жодного разу не приїхав? – запитував Тезей, коли став старше.
• В нього вороги, - туманно відповідала мати. – Його племінники хочуть відібрати в нього владу. Він нас оберігає.
• Чому – відібрати? Адже він законний цар?
• Їх багато, - казала мати. – А його хочуть скинути, тому що він бездітний.
• Та це ж дурниця якась! Як це – бездітний? А я? Йому варто тільки привезти нас с тобою до палацу, і…
• Ти не розумієш, - казала мати. – Це все висока політика. Виростеш – зрозумієш.
• Просто всім кажи, що ти син Посейдона! – сміявся дід. – Від Посейдона ніхто не стане чекати, що він явиться відвідати свого сина.
• Чому саме Посейдона, дідусю?
• А він найбільший відчайдух з них усіх! – дідусів палець, довгий та вузлуватий, вказував в небо. – І ти таким самим будеш, я думаю.

Потім дід несподівано помер. Просто всівся у своє крісло, щоб поспати після обіду – і не прокинувся.  Мати нібито скам'яніла і весь час тільки й твердила, що тепер йому, Тезею, точно треба відправлятися до свого батька, щоб отримати «гідне чоловіче виховання».

Шістнадцятирічний Тезей промовчав. «Гідне чоловіче виховання» він отримав від діда, і, на його погляд, воно, це виховання, було закінчене.  Але не сперечатися ж із жінкою, яка від горя трохи е… втратила розум?

- Вирушай, - сказала тітка Геніоха, молодша сестра матері. – Принаймні, розберешся, що до чого.

Тезей похмуро кивнув. З тіткою все зрозуміло: Мегара, царство її чоловіка – крихітне зовсім, а ось Трезен – царство куди пристойніше. Тільки от проблема: дід Пітфей своїм спадкоємцем призначив онука… позбавлятися від нього ніби то і некрасиво – родич все ж таки. До того ж тітка його по-своєму любила. А ось якщо цей самий онук та спадкоємець сам собою пропаде – що ж, це варіант, як то кажуть, і рибку з’їсти, і кісточкою не подавитися.

- Піду, - кивнув Тезей, і по виразу, що промайнуло по тітчиному обличчю, зрозумів, що прийняв правильне рішення.

А й насправді – чого не піти? Дороги – на дві доби… можна, правда, човен винайняти – вийде швидше, але на це гроші потрібні. Звичайно, як спадкоємцю – і, в принципі, практично вже правителю – дід же заповіт залишив, там все ясно написано! – належали гроші… вірніше, навіть так: вся казна належала саме йому, але… Дещо він з собою візьме, звичайно, але краще поекономити: хтозна, як прийме його батько. Мама, звичайно, впевнена, що з захопленням – але самого Тезея щодо цього мучили сумління.

Так що – монети до мішечка, а ще краще – зашити до підкладки плаща, посох до рук, сагайдак за спину, меч у піхви – і уперед. Тітка просто-таки промацала його своїм поглядом, але нічого не сказала з приводу того, що він  узяв зі зброярні найкращий меч і найкращий лук. Втім, вона на цьому і не зналася, для неї краще те, що багатіше прикрашене.

Мама заплакала, проводжаючи його. Втім, це не були сльози непокоєння матері про хлопчика, який уперше наодинці покидає свій номос. Схоже, вона плакала від радості, що син нарешті возз’єднається із батьком… Ну, та боги з нею. Нехай радіє. Якщо батько дійсно прийме його з розкритими обіймами - він, Тезей, доб'ється, щоб мати оселили в палаці. Не захоче батько одружуватися – не треба. Та і яка родина може бути з жінкою, яка втратила розум… Хоча, можливо, мамі там і полегшає…

Він підтягнув усі пряжки, перевірив вузлик – запасні сандалії, коло козячого сиру, десяток коржиків, шматок копченої козлятини, - ще раз поцілував маму, кивнув тітці та пішов уперед.

*

Тезей стояв на пагорбі. На тім самім пагорбі, в який Афіна вдарила своїм посохом чи списом, після чого на цьому місці виросла олива. Під ним розстелялося величезне місто. Афіни. Дідизна його батька. І його… якщо батько, звісно, не скаже: «Ти хто такий? Син Ефри? Уперше чую».

Тезей знайшов найближчий струмочок, огледів себе. Таке… Хітон брудний, розірваний, на обличчі садна  – шлях виявився не таким швидким і не таким простим. До палацу можуть і не пустити, скажуть – обірванцям там не місце… Але не повертати ж назад! І він, вмившись – все краще, ніж було! – рішуче покрокував униз.

*