Глава 160

Еллі трохи заспокоїлася, але все ще виглядала виснаженою.

Її пальці слабо стискали руку Пола, ніби це було єдине, що тримало її тут і зараз.

Вона ковтнула повітря.

— А… Каролін? — тихо спитала вона.

Пол на мить завмер.

Це питання було простим.

Але відповідь — ні.

Він повільно видихнув.

І вперше не шукав слів.

— Я розійшовся з нею, — сказав він спокійно.

Еллі підвела очі.

— Що?

Пол кивнув.

— Я зрозумів, що не люблю її. А Керол тільки бажає аби я робив те, що хоче лише вона.

Пауза.

— І моє життя з нею- не моє.

Еллі дивилась на нього довше, ніж потрібно.

Наче перевіряла, чи це правда.

— Як ти це зрозумів? — тихо спитала вона.

Пол трохи усміхнувся.

Не весело.

І не сумно.

Швидше — ніби з полегшенням, яке нарешті стало словами.

Він стиснув її руку трохи міцніше.

І нахилився ближче.

— Невже ти не розумієш?

Тиша впала одразу.

У цій фразі не було пояснення.

Але було все інше.

І Еллі завмерла.

Її подих зупинився на секунду.

Наче вона вперше дозволила собі подумати про те, що це може означати не тільки “ситуацію”, не тільки “обов’язки”, не тільки “життя як воно є”.

А щось зовсім інше.

Еллі ще тримала його за руку, але пальці вже тремтіли менше.

Її погляд був розгублений, втомлений і все ще трохи наляканий.

— Я не знаю, що тепер з цим робити… — тихо сказала вона. — Зі всім цим…

Пол не одразу відповів.

Він дивився на неї спокійно, але в цьому спокої вже було рішення, яке він давно перестав відкладати.

— Я знаю, — сказав він нарешті.

Еллі підвела очі.

— Що?

Він трохи нахилився ближче, все ще тримаючи її руку.

— Єдине, що зараз має сенс, — це перестати робити вигляд, що ми можемо жити так, як раніше.

Пауза.

— Я вже прийняв рішення.

Еллі завмерла.

— Я оформлю документи. Опікунство. Все це.

Вона різко вдихнула.

— Пол…

— Я більше не буду твоїм опікуном, — спокійно повторив він.

І додав тихіше:

— Це давно вже не те, ким я для тебе є насправді. І те саме, можу сказати за себе. Чорт, ти, так для мене важлива Еллі. Мені вистачило всіх цих перипетій аби зрозуміти, як сильно ти мені потрібна. Ти змінила моє життя, а я спочатку цього навіть не помітив. І як же я винен перед тобою, Ел. Ти наче янгол у моєму власному раю.

У палаті стало тихо.

Лише монітори й рівний лікарняний шум.

Еллі ковтнула повітря.

— І що далі? — її голос був майже шепотом.

Пол не відвів погляду.

І цього разу в ньому не було сумніву.

— Далі… ми починаємо все з нуля.

Вона насупилась.

— Що це означає?

Він трохи стиснув її руку.

— Це означає, що ти не будеш одна.

Пауза.

— Ми поїдемо звідси. Змінимо все. Дім. Ритм. Життя.

Еллі дивилась на нього так, ніби не була впевнена, чи вона правильно чує.

— Ти… серйозно?

Пол ледь кивнув.

— Так.

Він видихнув, ніби нарешті дозволив собі сказати те, що довго тримав.

— Я не хочу більше бути “поруч з тобою як відповідальність”, Еллі.

Його голос став тихішим.

— Я хочу бути поруч як людина, яка тебе обрала. А,ти, обрала мене і до речі зробила це дуже давно.

Еллі мовчала.

Довго.

І в цій тиші було все: страх, недовіра, надія, яка ще не дозволяла собі підняти голову.

— Я не знаю, чи я можу так просто… — почала вона.

Пол перебив м’яко, але впевнено:

— Ти не мусиш знати зараз.

Пауза.

— Але ти точно не будеш проходити  все це сама. Просто пам'ятай про це.

І вперше за весь цей хаос їхнє “завтра” перестало виглядати як кінець. Еллі трохи заплющила очі, ніби збиралася з силами.

Її голос став тихішим, майже зламаним:

— Мені було так погано без тебе…

Вона ковтнула повітря, і в цьому зізнанні вже не було захисту — тільки правда.

— Я думала, що я якось витримаю… але я не витримала.

Пол мовчав.

Не перебивав.

Лише тримав її руку, ніби боявся, що якщо відпустить — вона знову закриється в собі.

Вона повільно підвела на нього очі.

— Я реально… дуже сумувала. Пол, як же я рада, що ти тут. І більше нічого не треба...

І в цей момент у Пола щось у виразі обличчя змінилося.

Він ніби довго тримав це всередині, а тепер не бачив сенсу приховувати.

Він трохи нахилився ближче.

— Я теж, — сказав він тихо.

Пауза.

І ще раз, чесніше:

— Я теж дуже сильно за тобою сумував. Навіть більше ніж я собі міг признатись.

У палаті стало зовсім тихо.

Але ця тиша вже не була важкою.

Вона була іншою — такою, де між словами більше не було дистанції.

Еллі дивилась на нього довше, ніж зазвичай.

Наче перевіряла, чи це реальність.

А Пол просто залишився поруч.

Без втечі.

Без сумнівів у голосі.

І вперше за довгий час їм обом не треба було нічого доводити словами — бо все вже було сказано.

І від цього моменту Пол більше ніколи не залишав її ні на мить.