Глава 159

Лікар ще щось сказав про режим відвідування, але Пол майже не слухав.

Лише одне застрягло в голові: “три хвилини”.

Він кивнув і пішов коридором так швидко, ніби якщо зупиниться — передумає або просто не дійде.

Двері палати були напівпричинені.

Пол на мить завмер перед ними.

І вперше за весь день відчув справжній страх — не за ситуацію, а за те, що він зараз побачить її іншою.

Він зайшов тихо.

Еллі лежала на ліжку, бліда, втомлена, з тонкими проводами й крапельницею.

Вона виглядала крихкою.

Занадто крихкою для всього, через що вона вже пройшла.

Коли вона підвела очі й побачила його, в її погляді промайнуло здивування.

Наче вона не була впевнена, що це реально.

— Пол…? — тихо сказала вона.

Він зробив крок ближче.

І зупинився поруч із ліжком.

На секунду не знав, куди подіти руки, як стояти, як взагалі бути в цьому просторі.

— Як ти? — нарешті спитав він.

Голос вийшов тихіше, ніж він очікував.

Еллі ледь усміхнулася.

І замість довгої відповіді просто сказала:

— Я дуже за тобою сумувала.

Це прозвучало так просто.

І так чесно, що в нього щось стиснулося всередині.

Пол опустився на стілець біля неї.

Наче сили просто закінчилися стояти.

Він обережно взяв її за руку.

Її пальці були теплі, але слабкі.

І він не відпустив.

— Ти навіть не уявляєш… — тихо сказав він.

Пауза.

Він ковтнув повітря.

— Як сильно я за тобою сумував.

На ці слова в палаті ніби стало тихіше.

Не фізично — а всередині них обох.

Еллі дивилася на нього довше, ніж потрібно.

Наче намагалася зрозуміти, чи вона це чує правильно.

А Пол просто тримав її руку так, ніби вперше за довгий час щось у його житті знову стало справжнім.

Еллі трохи відвела погляд, ніби збиралася з силами.

Рука Пола все ще тримала її — обережно, як щось дуже крихке.

Вона ковтнула повітря.

— Пол… мені сказали… — голос зірвався. — Я вагітна.

Тиша.

Вона одразу заплющила очі, ніби чекала удару.

— Я не знаю, що мені робити… я не знаю, як тепер жити…

Її дихання стало уривчастим.

Сльози з’явилися швидко, без контролю, як хвиля, яку вже неможливо зупинити.

— Я все зруйнувала… я…

Пол не відпустив її руки.

Навпаки — трохи сильніше стиснув.

— Еллі.

Він сказав її ім’я тихо, але дуже чітко.

Вона відкрила очі.

І тільки тоді побачила його погляд.

Не розгублений.

Не злий.

Не шокований.

А… дуже зосереджений.

— Я знаю, — сказав він.

Еллі завмерла.

— Що?

Пол трохи похитав головою.

— Лікар мені сказав.

Вона різко видихнула, ніби повітря вибило з грудей.

— Ти… знаєш?

Він кивнув.

— Так.

Еллі заплакала ще сильніше.

— Я не знаю, що мені робити… я не справлюся… я не…

Вона затнулася, ніби слова перестали слухатися.

— Я зіпсувала тобі все життя…

Пол різко похитав головою.

— Ні.

Його голос став твердішим.

— Ні, Еллі.

Він нахилився трохи ближче, не відпускаючи її руку.

— Послухай мене.

Вона спробувала заспокоїти дихання, але не виходило.

— Ти не одна, — сказав він тихо.

Пауза.

— Чуєш мене?

Еллі ледь кивнула.

Пол провів великим пальцем по її долоні.

— Ти точно не залишишся сама в цьому.

Він подивився їй прямо в очі.

І вперше там не було дистанції.

Не було “опікуна”.

Не було “правильних рішень”.

Лише він.

І вона.

Еллі заплющила очі, але цього разу не від страху — а ніби вперше дозволила собі не триматися.

— Я не знаю, як ти це витримаєш… — прошепотіла вона.

Пол трохи нахилив голову.

— Я вже витримую.

Пауза.

— І я не піду. Це крапка.

І в цю мить між ними знову з’явилося щось дуже тихе, але незламне.

Не рішення.

Не кінець.

А початок того, що вже неможливо буде ігнорувати.