Глава 157

Повернення додому було дивно тихим.

Наче сама подорож втратила звук.

Вони їхали в аеропорт, чекали рейс, сідали в літак — і майже не говорили.

Жодних звичних жартів.

Жодних легких фраз.

Лише короткі “так” і “ні”, коли це було необхідно.

Навіть погляди між ними стали обережними, ніби будь-який зайвий рух міг зламати щось остаточно.

У літаку Еллі дивилася у вікно.

Пол сидів поруч, але не намагався почати розмову.

Він кілька разів відкривав рот, ніби хотів щось сказати — і щоразу зупинявся.

Врешті просто відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі.

Коли вони повернулися додому, будинок зустрів їх тією ж тишею, що й між ними.

Тільки тепер вона відчувалася ще важчою.

Еллі одразу пройшла у свою кімнату.

І почала збирати речі.

Швидко.

Без зупинок.

Наче якщо вона сповільниться — передумає.

Відкриті шухляди.

Одяг у валізі.

Документи.

Маленькі речі, які вже не мали значення.

Пол зайшов у двері й застиг, коли побачив валізу.

— Еллі… — тихо сказав він. — Ти серйозно?

Вона навіть не обернулася.

— Я вже сказала Пейдж.

— Послухай, — він зробив крок у кімнату. — Давай не будемо робити поспішних рішень.

Вона різко застібнула сумку.

— Це не поспішне.

— Ти просто емоційно виснажена.

Еллі нарешті повернулась до нього.

Очі в неї були втомлені.

Але дуже тверді.

— Ні.

Пауза.

— Тепер все інакше.

Пол насупився.

— Через те, що ти сказала?

Вона на секунду відвела погляд.

І це було достатньо відповіддю.

— Я не можу жити тут, — тихо сказала вона. — І робити вигляд, що нічого не сталося.

— Еллі…

— Я не зможу дивитися тобі в очі.

Її голос зламався, але вона швидко зібралася.

— І я не хочу… щоб ти почувався незручно поруч зі мною.

Пол одразу похитав головою.

— Ти мені не заважаєш.

— Ти не розумієш.

Вона застебнула останню валізу.

І поставила її біля дверей.

Між ними повисла довга тиша.

Пол стояв, ніби шукаючи правильні слова.

Але їх не було.

Бо вперше він зрозумів: це не сварка, яку можна “перечекати”.

Це рішення.

— Я можу тебе відвезти, — нарешті тихо сказав він.

Еллі кивнула.

— Будь ласка.

І це “будь ласка” прозвучало не як холод.

А як останній залишок близькості, яка ще вчора була зовсім іншою.

Квартира Пейдж була теплою і трохи хаотичною — як завжди: плед на дивані, чашки на столі, якісь книги біля вікна.

Коли Еллі зайшла з валізою, Пейдж буквально застигла на секунду, а потім різко обійняла її.

— Боже, ти тут… — видихнула вона. — Я вже думала, що ти там застрягла назавжди.

Еллі спробувала усміхнутися, але вийшло слабко.

— Привіт.

Пейдж одразу відійшла на крок і уважно подивилася на неї.

— Так. Стоп. Що сталося?

Еллі зняла куртку повільно, ніби тягнула час.

— Нічого.

Пейдж підняла брови.

— Еллі.

Тиша.

— Ви майже не говорите з того моменту, як ти повернулася. Ти виглядаєш так, ніби тебе… — вона замовкла, підбираючи слово, — ніби тебе зсередини вимкнули.

Еллі опустила очі.

І саме це видало її більше, ніж будь-які слова.

Пейдж зробила крок ближче.

— Говори. Будь ласка.

Довга пауза.

І потім Еллі тихо сказала:

— Я сказала йому.

Пейдж завмерла.

— Що?

Еллі ковтнула.

— Що я його люблю.

У кімнаті на секунду стало зовсім тихо.

Навіть місто за вікном ніби відійшло на другий план.

Пейдж повільно опустилася на край дивана.

— Ти… що?

— Я сказала йому, що я його кохаю, — повторила Еллі тихіше. — Що вже давно.

Пейдж дивилась на неї так, ніби намагалася зрозуміти, чи це жарт.

— Еллі… — нарешті видихнула вона. — Ти серйозно?

Еллі кивнула.

І все.

Цього було достатньо.

Пейдж провела рукою по обличчю.

— Добре… окей… — вона замовкла, намагаючись зібрати думки. — І він що?

Еллі не одразу відповіла.

І ця пауза сказала більше, ніж відповідь.

Пейдж повільно видихнула.

— О Боже…

Еллі сіла на край стільця, ніби в неї просто не залишилось сил стояти.

— Тепер ти розумієш, чому я тут.

Пейдж дивилась на неї довго.

Без звичних емоційних реакцій.

Без поспішних висновків.

А потім тихо сказала:

— Еллі… ти ж не просто “закохана”.

Еллі не підняла очей.

І Пейдж уже зрозуміла відповідь раніше, ніж вона прозвучала.

І це розуміння зробило ситуацію ще серйознішою, ніж будь-які слова до цього.

Перші дні без Еллі були дивно тихими.

Пол помічав це одразу після роботи — будинок ніби став більшим і холоднішим.

Телефон інколи вібрував.

Повідомлення від неї.

Короткі.

Формальні.

“Я в порядку.”

“Не приїжджай.”

“Я не хочу говорити.”

І кожного разу Пол довше дивився на екран, ніж писав відповідь.

Він почав ловити себе на дивній звичці.

Щоранку він автоматично думав:

чи вона вже прокинулась?

Після роботи:

чи вона сьогодні сміялась?

Увечері:

що вона зараз робить?

І кожного разу злився на себе за ці думки.

Каролін це помітила.

— Ти взагалі мене слухаєш? — якось спитала вона.

Пол моргнув.

— Так.

Але це було неправдою.

Він не слухав.

Він думав про Еллі.

Через якийсь час Каролін сказала:

— Може тобі варто переїхати до мене? Так буде простіше.

Пол тоді мовчав довше, ніж звичайно.

І вперше не відповів одразу “так”.

— Я подумаю, — сказав він.

Але вдома, залишившись один, він зрозумів, що “подумати” — це вже проблема.