Глава 156

Еллі повільно йшла берегом моря, до якого вони дійшли з Полом за невеликий проміжок часу.

Тепла вода торкалася її ніг, а вітер ледь ворушив волосся.

Пол ішов трохи позаду, не поспішаючи її наздоганяти.

Після всіх подій цього дня між ними нарешті з'явився якийсь спокій.

Тому він просто мовчки йшов поруч.

Через деякий час Еллі раптом заговорила:

— Знаєш... я просто хотіла дещо дізнатися.

Пол підняв голову.

— Що саме?

Вона не одразу відповіла.

Наче збиралася з думками.

— Скажи так, як є.

— Добре.

Еллі повільно повернулася до нього.

— Ти справді знайшов те, що шукав?

Пол кілька секунд мовчав.

Питання здалося йому дивним.

Але він усе ж відповів чесно:

— Думаю... так.

— Так?

— Напевно.

Він ледь усміхнувся.

— Я ж одружуюся.

Еллі опустила очі.

На мить.

Лише на одну мить.

А потім знову подивилася на нього.

— Якщо це правда...

Її голос був тихим.

— То я порадію за тебе.

Пол дивився на неї.

І раптом щось змінилося.

Вона дивилася просто в його очі.

Не як завжди.

Не як дівчина, яку він знав майже все її життя.

Не як людина, яка просто була поруч.

У цьому погляді було щось інше.

Щось дуже глибоке.

Дуже особисте.

І від цього погляду йому раптом стало незрозуміло тривожно.

Наче він бачить щось важливе.

Щось, що весь цей час було просто перед ним.

Але він вперто не помічав.

Вони мовчали.

Кілька довгих секунд.

Лише шум моря навколо.

Лише захід сонця.

Лише їхні погляди.

Потім Еллі ледь усміхнулася.

Сумно.

Тепло.

І водночас дуже щиро.

— Дякую тобі.

Пол моргнув.

— За що?

— За все.

Вона сказала це так, ніби вкладала в ці слова ціле життя.

За всі роки поруч.

За підтримку.

За захист.

За турботу.

За те, що він завжди залишався.

Навіть коли інші йшли.

Пол хотів щось відповісти.

Але не встиг.

Еллі зробила крок ближче.

Легко поцілувала його в щоку.

І відразу відступила.

Наче злякалася власної сміливості.

— Еллі...

Але вона вже відвела погляд.

І мовчки  рушила далі берегом.

Пол залишився стояти на місці ще кілька секунд.

Дивлячись їй услід.

Щось у його грудях дивно стислося.

Він не міг пояснити чому.

Не міг зрозуміти, що саме його зачепило.

Але після цього погляду і після цих слів йому раптом стало важко думати про щось інше.

І вперше за дуже довгий час він почав дивитися на Еллі уважніше, ніж будь-коли раніше.

Наступного дня між ними ніби нічого не сталося.

Зранку — звичайні фрази.

Трохи обережні погляди.

І ця дивна тиша, яка висить після вчорашнього вечора.

Вони зустрілися ближче до обіду.

Пол виглядав так, ніби всю ніч щось обдумував.

Еллі — навпаки, трималася звично холодно, трохи відсторонено.

— Привіт, — сказав він обережно.

— Привіт.

Кілька секунд мовчання.

Наче вони обидва перевіряли, чи все “нормально”.

— Слухай, — почав Пол нарешті, — мені не зовсім зрозуміло… чи мені здалося, чи ні.

Еллі підняла погляд.

— Я не розумію, про що ти.

Він трохи знітився.

— Про вчора.

Пауза.

— Просто… те, що ти сказала і як ти це сказала.

— Я нічого такого не сказала, — різко відповіла вона. — Я просто подякувала тобі.

Пол зітхнув.

— Я реально нічого не розумію.

І це її “зламало”.

Не різко. Повільно.

Наче щось всередині довго тримали, а тепер воно почало рватися назовні.

— Боже… — видихнула вона. — Ти знову це робиш.

— Що саме?

— Заставляєш мене говорити!

Пол одразу похитав головою.

— Я не заставляю. Я просто хочу зрозуміти.

— Навіщо?!

Вона зробила крок ближче.

— Навіщо тобі це?!

— Тому що я не розумію, що відбувається між нами останні дні!

Тиша.

Вони дивилися один на одного.

І в цій тиші вже було занадто багато всього.

— Добре, — раптом сказала Еллі тихо.

Пол насторожився.

— Якщо ти так хочеш… якщо ти хочеш, щоб все зруйнувалося.

— Еллі…

— Ні. Слухай.

Вона зробила глибокий вдих.

І ніби переступила через себе.

— Я скажу тобі.

Пол завмер.

— Я тебе люблю.

Тиша.

Абсолютна.

— Я тебе кохаю, Пол.

Її голос зірвався, але вона вже не зупинялася.

— Я кохаю тебе вже роками.

— Я завжди це знала. І я завжди знала, що це не має сенсу.

Вона майже сміялася крізь сльози.

— Тому що ти… ти мій опікун. Ти не міг бути для мене нічим іншим.

Крок ближче.

— І я все життя жила з цим.

Ще одна пауза.

— І тепер ти питаєш мене, що відбувається?

Вона дивиться йому прямо в очі.

— Ось що відбувається.

Пол стояв нерухомо кілька секунд після її слів.

Не перебивав.

Не реагував одразу.

Наче намагався обережно скласти те, що щойно почув, у щось зрозуміле.

— Еллі… — нарешті тихо сказав він. — Можливо, ти просто плутаєш це з… вдячністю. З тим, що я для тебе зробив.

Її обличчя різко змінилося.

Наче саме це було останньою краплею.

— Ні, — відрізала вона.

Пол нахмурився.

— Я не кажу, що ти не розумієш себе. Я просто…

— Я не маленька дитина! — голос Еллі зірвався. — Я прекрасно розрізняю, що таке вдячність і що таке кохання!

Тиша впала різко.

Навіть шум моря ніби став тихішим.

Пол дивився на неї уважно, вже без спроб перебити.

А Еллі продовжила, тепер швидше, ніби боялася, що якщо зупиниться — не скаже цього ніколи: