Глава 155

Вони вийшли з готелю вже під вечір.

Сонце почало повільно опускатися до горизонту, а повітря стало трохи прохолоднішим. Уздовж вулиць горіли маленькі ліхтарики, звідкись лунала музика, а навколо прогулювалися туристи й місцеві жителі.

Пол ішов поруч із Еллі, але не поспішав починати серйозні розмови.

Він зрозумів, що зараз це буде помилкою.

Тому просто мовчки йшов поряд.

Іноді кидав короткі коментарі про те, що бачив навколо.

— Дивись, — сказав він, показуючи на маленького папугу біля сувенірної лавки. — У нього характер майже як у тебе.

Еллі скоса подивилася на нього.

— Це ще чому?

— Бо він теж дивиться так, ніби готовий вкусити будь-кого.

На її обличчі на секунду промайнула усмішка.

Дуже коротка.

Але Пол її помітив.

І вирішив не тиснути далі.

Вони повільно дійшли до місцевого базару.

Там було людно, яскраво і шумно.

На прилавках лежали фрукти, прикраси ручної роботи, різнокольорові тканини, дерев'яні фігурки, сувеніри.

Еллі поступово почала трохи відволікатися.

Навіть кілька разів зупинялася біля якихось речей.

Пол мовчки це помічав.

Біля одного невеликого прилавка його увагу привернули мушлі.

Великі, маленькі, білі, рожеві, з перламутровим блиском.

Він узяв одну в руки.

Потім ще одну.

І раптом покликав:

— Еллі.

Вона підійшла ближче.

— Що?

Пол простягнув їй невелику світлу мушлю.

Дуже красиву.

— Подобається?

Еллі уважно роздивилася її.

— Гарна.

Пол усміхнувся продавцю і купив її.

Потім простягнув Еллі.

— Тримай.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Навіщо?

— Щоб у тебе залишився сувенір.

Він трохи знизав плечима.

— І хоча б кілька приємних спогадів про це місце.

На секунду Еллі розгубилася.

Бо після всього, що сталося сьогодні, вона зовсім не очікувала такого простого жесту.

— Дякую, — тихо сказала вона.

А трохи далі вони побачили прикраси ручної роботи.

Там були браслети з мушель і тонкі намиста.

Пол узяв один браслет.

— Руку дай.

— Навіщо?

— Давай.

Еллі недовірливо простягнула руку.

Пол акуратно застебнув браслет на її зап'ясті.

— Ось.

Вона опустила очі на прикрасу.

Виглядало красиво.

Дуже красиво.

Потім він узяв легке намисто.

— І це теж.

— Пол...

— Не сперечайся.

У його голосі вперше за день з'явилася тепла усмішка.

Він обережно застебнув намисто на її шиї.

На кілька секунд вони опинилися дуже близько один до одного.

Настільки близько, що Еллі навіть перестала дихати.

А Пол, схоже, зовсім не усвідомлював, який вплив має на неї.

Він просто відступив на крок і оцінив результат.

— Гарно.

Еллі відвела погляд.

— Дякую.

І вперше за весь цей день біль усередині трохи послабшав.

Не зник.

Але став тихішим.

Бо попри всі сварки, образи й нерозказані почуття, зараз вони просто гуляли разом островом.

Як колись.

І цього моменту їй раптом дуже не хотілося втрачати.

Пол ще раз подивився на браслет на її руці й задоволено кивнув.

— Ну що, — сказав він, — я хоча б трохи прощений?

Еллі глянула на нього.

— Хіба трохи.

Пол театрально поклав руку на серце.

— Це вже перемога.

— Не перебільшуй.

— Для людини, яка кілька годин тому хотіла мене прибити, це дуже хороший результат.

Еллі закотила очі, але цього разу не змогла стримати усмішку.

— Ти неможливий.

— Мені так часто кажуть.

— Я навіть не сумніваюся.

— Особливо останнім часом.

— І правильно кажуть.

— От бачиш, а я тільки почав думати, що ти стала добрішою.

Вона тихо хмикнула.

І Пол відчув, що напруга між ними нарешті починає відступати.

Вони продовжили йти вздовж узбережжя.

Навколо поступово загорялися вогні кафе, лунала музика, а море шуміло зовсім поруч.

Деякий час вони просто мовчали.

Але тепер ця тиша вже не була важкою.

— Знаєш, — раптом сказала Еллі, дивлячись на воду, — мені завжди було цікаво.

— Що саме?

— Чого ти так рідко говориш про себе?

Пол усміхнувся.

— Я говорю про себе.

— Ні.

— Говорю.

— Пол, ти можеш пів години розповідати про роботу і нічого не сказати про себе.

Він навіть засміявся.

— Можливо.

— От бачиш.

Вона подивилася на нього.

— Про що ти мріяв, коли був молодшим?

Пол замислився.

По-справжньому.

— Чесно?

— Так.

— Про спокій.

Еллі здивувалася.

— Це якась дивна мрія для підлітка.

— Я знаю.

Він усміхнувся.

— Але це правда.

Потім трохи помовчав.

— Мені завжди хотілося мати дім, у який хочеться повертатися.

Еллі уважно слухала.

— І ти його отримав?

Пол подивився кудись удалину.

— Думаю, так.

У його голосі було щось особливе.

Наче він говорив не про будинок.

Через деякий час він сам поставив питання:

— А ти?

— Що я?

— Про що мрієш ти?

Еллі повільно видихнула.

— Раніше я думала, що знаю відповідь.

— А зараз?

Вона задумалася.

— Зараз мені здається, що люди дуже рідко отримують саме те, про що мріють.

Пол подивився на неї уважно.

— І все ж?

Еллі сумно усміхнулася.

— Напевно, я просто хочу бути поруч із людьми, які мене люблять.

Ці слова прозвучали тихо.

Майже непомітно.

Але Пол чомусь замовк.

Надовго.

Поступово вулиці залишилися позаду.

Шум базару стих.

Кафе й магазини змінилися широким пляжем, а перед ними розкинулося море, яке зараз переливалося золотими та помаранчевими кольорами.