Глава 154

Пол сидів поруч із телефоном, увімкнувши відеозв'язок із Керолін.

— Ось цей варіант ми щойно спробували, — сказав він, показуючи один із тортів. — Мені здається, він непоганий.

З екрана долинув голос Керолін:

— А той із ягодами?

— Теж хороший, — відповів Пол. — Думаю, тобі сподобається.

Шеф-кухар одразу почав розповідати про інгредієнти, організатор додавав якісь деталі про подачу та оформлення.

Усі були зайняті обговоренням.

Усі, крім Еллі.

Вона сиділа нерухомо.

Перед нею стояла тарілка.

Десерти.

Торти.

Весільні торти.

Для весілля людини, яку вона кохала.

Пол нарешті помітив, що вона майже нічого не торкнулась.

— Еллі, — звернувся він до неї. — Спробуй цей.

Він посунув до неї тарілку.

— Він справді непоганий.

Еллі мовчала.

— Серйозно, — додав Пол уже м'якше. — Скажи потім свою думку.

Вона дивилась на торт кілька секунд.

Потім на Пола.

Потім знову на торт.

І раптом щось усередині неї обірвалося.

Наче всі останні тижні болю, стримування, усмішок і мовчання одночасно дісталися межі.

Еллі повільно поклала вилку на стіл.

Настільки тихо, що спочатку ніхто навіть не звернув уваги.

— З мене досить.

Пол не одразу зрозумів.

— Що?

Вона різко підвелась.

— Я сказала, з мене досить.

І перш ніж хтось устиг щось відповісти, вона розвернулася і швидко вийшла.

Не озираючись.

Не пояснюючи.

Просто втекла.

У приміщенні запанувала тиша.

Організатор застиг на півслові.

Шеф-кухар повільно опустив руки.

Навіть голос Керолін із телефона замовк.

Усі дивилися на двері, через які щойно вибігла Еллі.

Пол сидів кілька секунд нерухомо.

Еллі майже бігла вздовж доріжки, що вела до пляжу.

Вона вже не думала, куди саме йде.

Їй просто потрібно було втекти.

Від ресторану.

Від цих тортів.

Від цих розмов про весілля.

Від Пола.

І найголовніше — від самої себе.

Очі пекли від сліз, які вона вперто стримувала останні тижні.

Позаду почулися кроки.

— Еллі!

Вона навіть не озирнулася.

— Еллі, стій!

Пол наздоганяв її.

Вона прискорила крок.

— Еллі!

Його голос став жорсткішим.

— Зупинись нарешті!

Він схопив її за руку.

І саме тоді вона різко вирвалася.

— Не чіпай мене!

Пол буквально застиг.

— Що відбувається?!

— Нічого!

— Не бреши мені!

Вона нервово засміялася.

— Не бреши?

— Так! — Пол теж підвищив голос. — Уже кілька тижнів ти поводишся так, ніби я щось тобі зробив!

— Можливо, зробив!

— Тоді скажи що!

Вона різко відвернулася.

— Відчепись від мене!

Пол підійшов ближче.

— Ні. Поки ти не поясниш, що відбувається.

Еллі відчула, як усе всередині остаточно виходить з-під контролю.

— Мені набридло!

— Що саме?!

— Усе!

Вона різко махнула рукою в бік ресторану.

— Оце все!

— Я не розумію!

— Звісно не розумієш!

Вона штовхнула його в груди.

Несильно.

Швидше від безсилля.

Але навіть цього Пол від неї ніколи не бачив.

Навколо почали зупинятися люди.

На терасі ресторану організатор, кухар і кілька працівників усе ще стояли біля поручнів.

Вони бачили лише уривки розмови.

Бачили емоції.

Бачили погляди.

І з їхнього боку це виглядало зовсім не як сварка опікуна і дівчини, яку він виростив.

Це виглядало як сварка двох людей, між якими було щось значно більше.

Еллі майже добігла до свого номера.

Руки тремтіли так сильно, що вона не одразу потрапила ключем у замок.

Нарешті двері відчинилися.

Вона зайшла всередину, зачинила їх за собою і сповзла по стіні на підлогу.

І тільки тоді дозволила собі плакати.

По-справжньому.

Без спроб стриматися.

Без усмішок.

Без брехні про те, що все добре.

Їй було боляче настільки, що здавалося, ніби не вистачає повітря і вона почала боятись аби не сталось панічної атаки як зазвичай.

Наче весь цей час вона тримала на собі величезний тягар, а тепер він просто розчавив її.

Тим часом Пол ще кілька хвилин стояв на місці після їхньої сварки.

Потім важко видихнув і повернувся до ресторану.

Організатор і кухар одразу замовкли, коли він підійшов.

— Перепрошую за це, — сказав Пол. — Справді перепрошую.

— Все гаразд? — обережно запитав організатор.

Пол потер перенісся.

— Не знаю.

І це була чесна відповідь.

— Вона останнім часом дуже важко все сприймає. Мабуть, накопичилося багато всього.

Організатор кивнув.

— Буває.

Але по його обличчю було видно, що він не до кінця вірить у таке просте пояснення.

Пол теж.

Минуло близько години.

Сонце вже почало повільно хилитися до вечора.

Пол довго не наважувався піти до її номера.

Він знав Еллі.

Знав, що коли вона на піку емоцій — будь-які слова лише погіршують ситуацію.

Тому дочекався, поки мине час.

І тільки потім підійшов до її дверей.

Легко постукав.

Тиша.

Ще раз.

— Еллі?

Жодної відповіді.

Він сперся плечем об двері.

— Я знаю, що ти там.

Тиша.

— І я знаю, що ти не спиш.

Знову нічого.

Пол провів рукою по обличчю.

— Слухай... я справді не розумію, чому ти так це все сприймаєш.

Він говорив тихо.

Без злості.

Без претензій.

— Але я бачу, що тобі дуже боляче.

За дверима було тихо.

— І мені б хотілося, щоб тобі стало легше.

Мовчання.

— Просто сидіти тут і плакати навряд чи допоможе.