Глава 150

Еллі трохи відвела погляд, ніби закриваючи цю тему всередині себе.

— Це твій вибір, Пол, — тихо сказала вона. — І те, що я думаю… в принципі не має значення.

Вона сказала це рівно, майже спокійно, але в цьому “спокійно” було щось важке.

Пол подивився на неї уважніше.

— Має, — коротко відповів він.

Але Еллі нічого не додала.

Між ними повисла тиша.

Не та легка, до якої вони вже звикли.

Інша.

Пол першим порушив мовчання, ніби повертаючись до реальності:

— Стільки всього ще треба зробити… — видихнув він. — Скоро знову треба буде їхати туди.

Еллі трохи нахмурилась:

— Туди?

— На місце, де буде весілля, — спокійно пояснив він. — Треба все ще раз перевірити.

Він говорив так, ніби це просто список справ.

— Декор, розстановка, як буде виглядати зал… треба узгодити прикрашення, світло.

Пол злегка потер скроню, продовжуючи:

— І ще торт. Солодке. Вибрати, що підійде. Перевірити варіанти.

Він говорив рівно, практично, ніби це черговий проєкт, який треба довести до кінця.

Еллі слухала мовчки.

І тільки пальці на колінах трохи сильніше стиснулись.

— Звучить як… дуже багато роботи, — тихо сказала вона.

Пол кивнув:

— Так і є.

Пауза.

Він подивився вперед, ніби вже подумки був там — у всіх цих планах, поїздках, підготовці.

А Еллі просто сиділа поруч і мовчала.

І цього разу між ними тиша була не спокійною.

Пол трохи помовчав, ніби зважував, як правильно це сказати.

Потім повернувся до Еллі:

— Мені треба з тобою ще про одну річ поговорити.

Вона підняла на нього погляд, насторожено, але без паніки:

— Про що?

Він видихнув:

— Коли я одружусь… я переїду.

Еллі мовчки кивнула. Це не було несподіванкою.

Пол продовжив, спокійно, але дуже чітко:

— Але цей будинок… він залишається тобі.

Вона різко подивилась на нього:

— Що?

— І не тільки будинок, — додав він. — Ділянка теж. Я оформлю все офіційно. Це буде твоє.

Еллі насупилась:

— Пол, це занадто…

— Ні, — перебив він рівно. — Це правильно.

Він зробив паузу, ніби переходячи до ще важливішого.

— І ще одне.

Вона завмерла.

Пол дивився прямо на неї:

— Якщо зі мною щось станеться… або коли мене не стане… все буде юридично закріплено.

Еллі похитала головою:

— Не говори так…

— Я говорю не про емоції, а про реальність, — спокійно сказав він. — У мене буде сім’я. Діти. Але я хочу, щоб ти була захищена.

Він ковтнув повітря:

— Половина бізнесу буде оформлена на тебе.

Тиша впала миттєво.

Еллі дивилась на нього так, ніби не до кінця розуміла почуте.

— Пол… це… це божевілля.

— Це відповідальність, — виправив він тихо.

Вона різко видихнула:

— Ти не можеш просто так взяти і…

— Можу, — спокійно перебив він. — І я це зроблю.

Пауза.

Його голос став трохи м’якшим:

— Ти частина мого життя, Еллі. Незалежно від того, що буде далі.

Вона мовчала.

І вперше за довгий час не знала, що відповісти.

— Серйозно, — перебила вона трохи швидше, ніж треба. — Не треба таке говорити. Це… забагато.

Вона опустила погляд, потім знову підняла його, вже з тією контрольованою легкістю в голосі:

— Краще б ти просто частіше приїжджав до мене в гості.

Тиша.

Пол дивився на неї довше, ніж зазвичай.

Він бачив, що це “легко” — не справжнє.

Але не став тиснути.

— Я і так буду поруч, — спокійно сказав він. — Це не зміниться.

Еллі кивнула, ніби прийняла відповідь.

— Добре.

І посміхнулась знову.

Але цього разу її усмішка трохи довше трималась на обличчі, ніж відчувалось всередині.

Пол уже збирався виходити — взяв ключі, перевірив телефон, глянув на Еллі.

— Мені треба на роботу, по справах, — сказав він спокійно. — Я ненадовго.

— Добре… — тихо відповіла вона, намагаючись звучати рівно.

Він на мить затримав погляд:

— Ти точно нормально?

— Так, — швидко кивнула Еллі. — Іди. Я тут.

Пол ще раз глянув на неї, ніби перевіряючи, але потім все ж вийшов.

Двері зачинились.

І майже одразу тиша в квартирі стала іншою.

Не спокійною — порожньою.

Еллі ще кілька секунд просто сиділа, дивлячись у простір, ніби чекала, що зараз він повернеться або щось зміниться. Але нічого не відбулося.

Вона повільно опустилась на диван.

І в цей момент все, що вона так довго тримала всередині, просто обірвалось.

Спочатку тихо.

Потім сильніше.

Сльози пішли самі, без контролю.

Вона закрила обличчя руками, намагаючись не видавати звук, але це вже не працювало.

Бо думка була одна — чітка, болюча, неминуча:

він піде.

Не сьогодні.

Не завтра.

Але піде.

І життя вже не буде таким, як раніше.

Еллі зігнулась, притискаючи до себе подушку, ніби це могло якось зупинити це відчуття втрати, яке ще навіть не стало реальністю.

Дні після цього пройшли тихо.

Надто тихо.

Наче все життя звузилось до звичних дрібниць: ранкова кава, короткі розмови, його кроки в коридорі, її спроби виглядати “нормально”. Еллі поступово перестала повертатись до цієї теми вголос — не тому що стало легше, а тому що вона зрозуміла: рішення вже прийняті не нею.

Пол жив у своєму ритмі — робота, дзвінки, якісь організаційні справи. Вона інколи чула уривки розмов про підготовку, про зустрічі, про плани. І щоразу просто мовчки відверталась.

Не було більше сцен.

Не було розмов “до кінця”.

Тільки тиша між ними стала довшою.

Еллі ніби змирилась.

Зовні — точно.

Вона навіть іноді усміхалась подругам, відповідала спокійно, жила звичними справами. Але всередині це було не прийняття в повному сенсі.