Глава 149

Еллі кілька секунд мовчала, дивлячись у телефон, ніби намагалася втекти в щось звичайне.

Пальці трохи тремтіли, але вона швидко набрала повідомлення Пейдж.

«Ти де зараз?»

Відповідь прийшла майже одразу:

«Біля моря там, де кафе на вулиці. Ми всі тут, чекаємо тебе, якщо що.»

Еллі видихнула.

На секунду їй стало трохи легше — щось просте, знайоме, без напруги.

Вона швидко набрала:

«Це добре. Я скоро приїду.»

І підняла очі на Пола.

Він все ще дивився на дорогу, але відчув її погляд.

— Пол… — тихо сказала вона.

Він повернув голову:

— Що?

Вона трохи вагалась, але все ж сказала:

— Можеш завезти мене до моря? Там Пейдж і дівчата. Вони біля кафе.

Пауза.

Пол перевів погляд назад на дорогу, ніби оцінюючи ситуацію, і коротко кивнув:

— Добре.

Без зайвих питань.

Він включив поворот і змінив маршрут.

— Тільки скажи, якщо тобі стане гірше або втомишся, — додав він спокійно.

Еллі ледь кивнула:

— Добре…

Вони їхали далі, і машина знову наповнилась тишею.

Але тепер вона була іншою — не вибуховою.

Просто важкою.

Коли вони приїхали, біля кафе вже чекали Пейдж і ще дві подруги. Морське повітря, шум хвиль, люди за столиками — все виглядало занадто нормально для того, що відбувалось у Еллі всередині.

— Еллі! — одразу піднялась Пейдж. — Ти приїхала!

Вони підбігли, але одразу сповільнились, помітивши її стан і обережність у рухах.

— Чого ти так швидко? Ми думали ти пізніше будеш… — здивовано сказала одна з дівчат.

Еллі глибоко вдихнула.

— Я зараз вам все розкажу.

Дівчата переглянулись і сіли за столик, трохи напружено.

Пол зупинився поруч, але залишився трохи осторонь — даючи їм простір, але не відходячи далеко.

Еллі сіла обережно, поклала руки на стіл і кілька секунд мовчала.

— Я… сьогодні дізналась дещо, — почала вона тихо.

Пейдж одразу нахилилась ближче:

— Що сталося?

Еллі ковтнула повітря.

— Пол і Керолін… вони заручені.

Тиша.

Навіть шум моря ніби став тихішим на секунду.

— ЩО?! — майже одночасно.

— Почекай… що значить заручені?! — різко спитала Пейдж.

Еллі кивнула, дивлячись у стіл:

— Ось так. Я сама сьогодні це дізналась.

Дівчата переглядались, шоковані.

— Але ж він… він постійно з тобою… — тихо сказала одна.

Еллі гірко усміхнулась:

— Ось саме.

Вона на секунду замовкла, а потім тихіше додала:

— І я не знала, що я взагалі для нього значу… поки це не сталося.

Пол стояв трохи осторонь, чуючи це все, але не втручаючись.

Його обличчя залишалось спокійним.

Але погляд — ні.

І ця розмова тільки починалась.

Еллі трохи опустила погляд, пальці нервово стиснули край столу.

— Я… не знаю, як мені тепер з цим бути, — тихо сказала вона. — Як жити, коли ти розумієш, що чоловік, якого ти… — вона на секунду зупинилась, — який тобі важливий… буде мати свою сім’ю.

Голос став ще тихішим:

— І це вже не про мене.

Повисла важка тиша.

Пейдж першою обережно торкнулась її руки:

— Еллі…

— Це боляче, — чесно сказала інша подруга. — Дуже.

— Ми навіть не уявляли, що ти це через себе так пропускаєш, — додала третя м’якше.

Еллі гірко всміхнулась:

— Я сама не одразу зрозуміла.

Вона ковтнула повітря, намагаючись не розплакатися прямо тут.

— Він завжди був поруч. Завжди. І я думала… що це просто так. Що це нормально.

Пейдж похитала головою:

— Це не “просто так”.

— Але тепер… — Еллі на секунду замовкла. — Тепер я навіть не знаю, ким я для нього була весь цей час.

Подруги переглянулись, і в їхніх поглядах було щире співчуття.

— Ти не сама в цьому, — тихо сказала Пейдж. — Ми з тобою.

Еллі ледь кивнула, але в очах уже стояв важкий клубок емоцій, який вона більше не могла тримати рівно.

Час після тієї розмови тягнувся по-іншому.

Спочатку для Еллі це було щось схоже на постійний шум у голові — думки повертались до одного й того ж, навіть коли вона намагалася зайняти себе іншими речами. Але поступово цей шум став тихішим.

Не зник.

Просто перестав бути таким гострим.

Пол, як і раніше, був поруч. Він не робив із цього теми, не тиснув, не вимагав пояснень. Просто залишався стабільним — приносив їй їжу, допомагав з побутом, іноді мовчки сидів поруч, коли їй було важко.

Подруги теж час від часу приходили, але вже без того першого шоку — більше підтримка, ніж розпитування.

І життя поволі повернулося у звичний ритм.

Через кілька тижнів Еллі вже сприймала новини інакше.

Вона випадково чула уривки розмов Пола по телефону — про підготовку, про якісь деталі, про те, що його родина обговорює весілля.

І кожного разу всередині щось трохи стискалось.

Але вже не ламало.

Просто нагадувало.

Одного разу Пол сказав їй прямо, без зайвих емоцій:

— Ми їздили дивитися місце. Там, де буде церемонія.

Еллі тоді тільки кивнула:

— Красиво?

— Так, — відповів він коротко.

І це було все.

Без драм.

Без продовжень.

З часом вона змирилась не тому, що перестало боліти.

А тому що боліти постійно неможливо.

Вона навчилась жити з цим відчуттям — як з чимось фоновим, що іноді дає про себе знати, але вже не керує кожним її днем.

І зовні все виглядало спокійно.

Еллі усміхалась подругам.

Працювала над собою.

Повернулась до своїх звичних справ.

А Пол… залишався Полом.

Поруч.

Як завжди.

Тільки тепер між ними з’явилось щось нове.

Тихе.

Невидиме.

Те, про що ніхто з них прямо не говорив.

Пол якраз закінчував розмову телефоном. Голос Керолін ще кілька секунд лунав у динаміку — вони обговорювали деталі: дату, список гостей, організаційні дрібниці.