Глава 148

Вони зайшли в кабінет, і Еллі мимоволі трохи напружилась. Навіть попри радість — всередині було хвилювання.

Пол стояв поруч, як завжди спокійний, але уважний.

Лікар оглянув ногу, перевірив знімки, обережно доторкнувся в кількох місцях і нарешті кивнув:

— Все добре. Зрослось як треба.

Еллі одразу видихнула:

— Справді?..

— Так, — підтвердив лікар. — Можемо знімати гіпс.

Вона не стримала усмішки — щирої, легкої, майже дитячої:

— Нарешті…

Пол глянув на неї і ледь посміхнувся:

— Я ж казав, що все буде нормально.

Процес зняття гіпсу був трохи дивним — звук інструменту, відчуття легкості, яке поверталося поступово. Еллі дивилась на свою ногу, ніби вперше за довгий час.

Без гіпсу.

— Ого… — тихо сказала вона. — Вона якась… легка.

— І слабка, — одразу додав Пол.

— Не псуй момент, — усміхнулась вона.

Лікар втрутився:

— Він правий. Потрібно обережно. Спочатку буде незвично, можливий дискомфорт. Але все відновиться.

Пол кивнув, запам’ятовуючи кожне слово.

— Зрозумів.

Еллі обережно спустила ногу вниз, ніби перевіряючи, чи справді може.

Це був новий етап.

І Пол стояв поруч. Як і весь цей час.

Вони подякували лікарю і вийшли з кабінету.

Коридор здавався яскравішим, ніж раніше — чи то через світло, чи через відчуття, що щось важке нарешті залишилось позаду.

Пол ішов поруч, уважно дивлячись на Еллі:

— Обережно, — тихо сказав він, коли вона зробила перший крок без гіпсу.

Вона трохи скривилась:

— Дивне відчуття… ніби не моя нога.

— Бо ти її давно не використовувала, — спокійно відповів він. — Не поспішай.

Вони повільно вийшли на вулицю. Свіже повітря одразу вдарило в обличчя, і Еллі глибоко вдихнула.

— Це найкращий день за останній час, — тихо сказала вона.

Пол глянув на неї:

— Ще не поспішай радіти. Попереду відновлення.

— Ти завжди такий оптиміст, — усміхнулась вона.

Він ледь хмикнув.

Біля машини він одразу відкрив дверцята:

— Сідай.

Еллі обережно почала залазити, але він одразу підтримав її за руку і спину, допомагаючи зручно влаштуватись.

— Не напружуй ногу, — сказав він тихо.

— Добре…

Вона сіла, відкинулась на сидіння і видихнула.

Пол закрив дверцята, обійшов машину і сів за кермо.

На секунду він глянув на неї:

— Ну що… новий етап?

Еллі ледь усміхнулась:

— Новий етап.

І цього разу це звучало легко.

Телефон Пола задзвонив, коли вони вже сиділи в машині.

Він глянув на екран і трохи зітхнув:

— Керолін.

Еллі перевела на нього погляд.

Пол відповів:

— Так?

Він трохи послухав, коротко відповів:

— Мгм… ми вже виїхали…

Пауза.

Потім він глянув на Еллі:

— Вона хоче з тобою поговорити.

— Зі мною? — здивувалась Еллі.

Пол кивнув і простягнув їй телефон:

— Так.

Еллі обережно взяла слухавку:

— Алло…

З іншого боку одразу почувся голос Керолін — вже без тієї легкої насмішки, більш стриманий:

— Еллі… привіт. Як ти?

— Добре… — відповіла вона. — Мені щойно зняли гіпс.

— Справді? — в голосі Керолін з’явилось щире полегшення. — Це чудово. Я рада за тебе.

Еллі трохи усміхнулась:

— Дякую.

Керолін на секунду замовкла, ніби підбирала слова:

— Я… просто хотіла сказати, що тоді… я, можливо, трохи невдало пожартувала.

Еллі здивувалась:

— Та все нормально…

— Ні, — тихо перебила її Керолін. — Я зрозуміла, що для тебе це було серйозно. І… для Пола теж.

Еллі на секунду перевела погляд на Пола.

Він мовчки дивився вперед, але було видно — він слухає.

— Все вже позаду, — тихо сказала Еллі.

— Добре, — відповіла Керолін. — І… бережи себе.

— Добре.

— І… якщо що — можеш звертатись, — додала вона вже м’якше.

— Дякую.

Розмова закінчилась.

Еллі повільно віддала телефон Полу.

Він коротко глянув на неї:

— Все нормально?

Еллі кивнула:

— Так.

Еллі вже майже збиралась віддати телефон Полу, як раптом з динаміка знову почувся голос Керолін:

— І… можеш передати трубку нареченому.

Еллі завмерла.

— Кому?.. — тихо перепитала вона, не розуміючи.

На тому кінці повисла пауза.

— Еллі… — голос Керолін різко змінився. — Я…

Ще секунда тиші.

— Це взагалі мав бути сюрприз…

Еллі повільно підняла очі на Пола.

Він дивився вперед. Напружено.

— Ми… з Полом… — обережно продовжила Керолін, — ніби як заручені.

Тиша.

Справжня.

Еллі нічого не сказала. Вона просто дивилась на нього.

Телефон все ще був у її руці.

— Вибач… — тихо додала Керолін. — Я не хотіла, щоб ти дізналась отак.

Еллі повільно кліпнула.

Наче не до кінця усвідомлюючи.

Потім дуже спокійно, навіть занадто:

— Зрозуміла.

І віддала телефон Полу.

В машині стало важко дихати.

Еллі не відвела погляду.

Телефон вже був у Пола, але вона дивилась прямо на нього — спокійно, майже занадто спокійно.

— Пол… — тихо сказала вона. — Що вона щойно сказала?

Він стиснув телефон в руці.

Кілька секунд мовчання.

— Еллі… — почав він, але вона одразу перебила:

— Ні. Не “Еллі”. Просто скажи.

Її голос був рівний. Без емоцій.

І від цього тільки гірше.

Пол видихнув, провів рукою по волоссю і нарешті подивився на неї.

— Вона сказала правду.

Пауза.

Еллі кліпнула.

— Яку саме “правду”? — тихо уточнила вона.

— Ми з Керолін… — він на секунду затримався. — Ми заручені.

Тиша.

Еллі дивилась на нього, ніби намагаючись знайти в його словах хоч щось, що скаже: “це жарт”.