Глава 147

Керолін на секунду застигла, дивлячись на Пола і Еллі. Її усмішка, яка ще хвилину тому намагалася пожартувати, раптом зникла, і обличчя стало серйозним, трохи напруженим.

— Хм… — прошепотіла вона, трохи відводячи погляд. — Я… здається, починаю розуміти…

Пол спокійно дивився на неї, не відводячи погляду, а Еллі ледь помітила, як Керолін змінилася. Її тон, її міміка, навіть ритм дихання — усе говорило одне: вона починає усвідомлювати, на якому місці Еллі у «рейтингу» Пола.

— Це не жарт, — тихо додав Пол, майже для себе. — Для мене Еллі завжди була важливою. І ніхто не зможе це змінити.

Керолін відвернулася, вдихнула глибоко і намагалася зібратися:

— Добре… я розумію. — Її голос став тихим, більш стриманим. — Просто не очікувала… що все настільки серйозно.

Еллі відчула, як її серце трохи розслабляється — навіть у такій делікатній ситуації Пол був поруч, і це означало, що вона дійсно на першому місці для нього.

Пол лишився спокійним, але в очах у нього було помітно: він чітко відчував власну відповідальність і турботу за Еллі, а Керолін лише змушена була прийняти реальність, яка відрізнялася від її легковажного погляду.

Керолін ще трохи посиділа з ними. Розмова вже була стриманіша — без жартів, без зайвих питань. Вона поводилась обережніше, ніби намагаючись не зачепити щось зайве.

Але всередині їй було трохи ніяково.

Вона чітко відчула, на чиєму боці Пол.

І це було… не її боці.

Вона цього не сказала.

Лише інколи кидала короткі погляди на них двох — як Пол автоматично підсуває Еллі воду, як слідкує, щоб їй було зручно, як реагує на кожне її слово.

Це говорило більше, ніж будь-які слова.

— Мабуть, я вже піду, — нарешті сказала Керолін, піднімаючись.

— Добре, — спокійно відповів Пол.

Еллі ледь усміхнулась:

— Дякую, що приїхала.

— Бережи себе, — тихо сказала Керолін, і цього разу щиро.

Пол вже взяв ключі:

— Я проведу.

— Не треба, я сама… — почала вона, але він одразу перебив:

— Треба.

Спокійно. Без варіантів.

Керолін лише кивнула.

Вони вийшли з квартири, двері тихо зачинились.

У коридорі на секунду повисла тиша.

Керолін глянула на Пола:

— Ти дуже… змінився, — тихо сказала вона.

Пол не одразу відповів.

— Ні, — коротко сказав він. — Просто є речі, які для мене важливі.

Вона ледь усміхнулась, але в цій усмішці було трохи більше розуміння, ніж раніше:

— Я бачу.

І цього разу вона дійсно це зрозуміла.

Пола не було довше, ніж Еллі очікувала.

В квартирі знову стало тихо. Вона лежала на дивані, інколи дивилась у телефон, інколи просто слухала тишу — і ловила себе на думці, що їй трохи неспокійно, коли його немає поруч.

І нарешті — звук ключа в дверях.

Еллі одразу підняла голову.

Пол зайшов, спокійний, трохи втомлений, але з тим самим зібраним виглядом.

— Ти як? — перше, що він сказав, дивлячись на неї.

Еллі ледь усміхнулась:

— Нормально…

Він кивнув, ніби перевірив і прийняв відповідь.

— Точно? Нічого не болить сильніше?

— Все як було, — відповіла вона. — Я ж казала, що нормально.

Пол трохи розслабився і зняв куртку.

Еллі уважно подивилась на нього:

— Чого тебе так довго не було?

Він на секунду затримався, потім спокійно відповів:

— Трохи довше поспілкувались з Керолін.

Еллі нахилила голову:

— Ви не сварились?

Пол одразу глянув на неї:

— Ні.

Коротко. Чітко.

— Просто… поговорили.

Еллі трохи заспокоїлась, але все одно дивилась на нього, ніби намагаючись прочитати більше, ніж він сказав.

— І що? — тихо додала вона.

Пол підійшов ближче, сів поруч.

— Нічого такого, — спокійно сказав він. — Вона зрозуміла, як все є.

Пауза.

— І цього достатньо.

Еллі кивнула, повільно.

А потім ледь усміхнулась:

— Добре, що ти повернувся.

Пол подивився на неї — трохи довше, ніж зазвичай.

— Я ж казав, — тихо відповів він. — Я нікуди не дінусь.

Після того вечора життя поступово вирівнялось.

Дні стали тихішими. Передбачуваними. Без різких емоцій і драм.

Пол був поруч — як завжди. Допомагав, нагадував про ліки, сварився, коли Еллі намагалася щось зробити сама, і мовчки приносив їй чай або їжу, навіть коли вона не просила.

Подруги приходили часто — вже не з панікою, а з жартами, фільмами і солодким. В кімнаті знову з’явився сміх.

І найголовніше — ночі стали спокійнішими.

Кошмари, які спочатку повертали її в той момент падіння, поступово відступали. Все рідше. Все слабше.

Еллі почала дихати легше.

І ось настав день, якого вона чекала.

— Нарешті, — усміхнулась вона, дивлячись на гіпс. — Я від нього позбудусь.

Пол глянув на неї, стоячи поруч:

— Подивимось, як ти без нього будеш ходити.

— Нормально буду! — одразу відповіла вона.

— Мгм, — скептично кивнув він. — Я це вже чув.

Вона ледь засміялась:

— Ти підеш зі мною?

Пол навіть не задумався:

— Я вже зібрався.

Він взяв ключі, перевірив, чи все є, і підійшов ближче.

— Я тебе одного разу вже привіз туди, — сказав він спокійно. — І назад теж привезу.

Еллі подивилась на нього з тією ж теплою усмішкою:

— Я знала.

Він допоміг їй підвестись, обережно підтримуючи.

І цього разу це був зовсім інший момент.

Не страх.

Не біль.

А щось легше.

Бо вона знала — цей етап закінчується.

І він знову поруч.