Глава 144

Лікар ще раз зайшов, швидко переглянув стан Еллі і кивнув:

— Можете їхати додому.

Пол одразу піднявся.

— Добре, дякую.

Він ніби навіть трохи видихнув — нарешті.

Палата знову стала тихою, але вже з іншим настроєм — не напруженим, а таким, де все закінчилось.

Пол узяв її речі, акуратно зібрав сумку, перевірив, чи нічого не залишилось.

— Телефон, зарядка… все є? — спитав він.

— Є, — тихо відповіла Еллі, спостерігаючи за ним.

Він рухався швидко, але обережно, ніби навіть у простих речах боявся щось упустити.

Потім підійшов до неї.

— Готова?

Вона глянула на свою ногу в гіпсі і ледь усміхнулась:

— Не зовсім… але так.

Пол кивнув і обережно нахилився.

— Я тебе понесу.

— Пол, я можу—

— Ні, — спокійно перебив він. — Не можеш.

І, не чекаючи заперечень, підняв її на руки.

Дуже обережно.

Еллі мимоволі притиснулась до нього, щоб не зачепити ногу.

Він взяв її сумку однією рукою, іншою тримав її міцно, але акуратно.

Вийшов у коридор.

Світло вже здавалося яскравішим, ніж раніше.

І цей момент був дивно тихим.

Без сварок. Без криків.

Просто вони двоє.

— Додому, — тихо сказав Пол.

Вони вже майже дійшли до виходу, коли позаду почувся голос лікаря:

— Якщо потрібно, можемо дати інвалідну коляску, щоб було зручніше.

Пол навіть не зупинився одразу. Лише на секунду повернув голову.

— Дякую, не треба.

Лікар глянув на нього, ніби сумніваючись:

— Це може бути легше для вас—

Пол ледь усміхнувся, але впевнено:

— Мені не вперше цю мадам на руках носити. Я вже звик.

Еллі одразу подивилась на нього:

— Що значить «звик»? — тихо, з легкою підозрою.

— Не зараз, — спокійно відповів він, навіть не дивлячись на неї.

Лікар лише усміхнувся і кивнув:

— Як скажете.

Пол знову рушив до виходу, ніби нічого особливого не сказав.

А Еллі, все ще в його руках, ледь посміхнулась.

— Отже, я майже завжди потребуюсь в тобі ? — прошепотіла вона.

— Ти дуже багато питаєш, — коротко відповів він.

— Значить так.

Пол ледь видихнув, але в голосі з’явилась легка усмішка:

— Просто… ти завжди якось знаходиш спосіб опинитись у мене на руках.

Еллі тихо засміялась, вже спокійніше.

І вперше за цей вечір це був не нервовий сміх.

Вони вже були біля машини, коли телефон Еллі задзвонив.

Вона трохи незручно потягнулась до сумки, але Пол одразу зреагував:

— Дай, — коротко сказав він, дістаючи телефон.

— Хто там? — спитала вона.

Він глянув на екран:

— Твої.

І простягнув їй телефон, обережно, щоб вона могла взяти.

— Алло… — тихо сказала Еллі.

З іншого боку одразу вибух голосів:

— ЕЛЛІ!!

— ТИ ЯК?!

— МИ В ШОЦІ, НАМ СКАЗАЛИ ЩО ТИ В ЛІКАРНІ!

— ЩО З НОГОЮ?!

Еллі мимоволі усміхнулась від цього шуму:

— Я жива… спокійно, — сказала вона. — Просто перелом. Уже все зробили.

— ПРОСТО ПЕРЕЛОМ?! — крикнула одна з подруг.

— Це не просто!

— Ми приїдемо до тебе! — одразу додала інша. — Коли ти будеш вдома?

Еллі глянула на Пола.

Він уже відкривав дверцята машини, але почув питання.

— Скоро, — тихо підказав він.

— Скоро буду, — повторила вона в телефон. — Можете приїхати.

— Ми будемо! — одразу відповіли вони. — І нічого не купувати — ми все привеземо!

Еллі тихо засміялась:

— Добре…

Вона скинула виклик і видихнула.

— Вони приїдуть, — сказала вона Полу.

Він кивнув:

— Добре. Значить, буде шумно.

— Ти витримаєш? — ледь усміхнулась вона.

Пол глянув на неї:

— Я вже сьогодні витримав набагато гірше.

І допоміг їй зручно вмоститись у машині, обережно закриваючи дверцята.

Машина зупинилась біля будинку.

Двигун затих, і на секунду все стало тихо.

Пол вийшов першим, обійшов машину і відкрив дверцята з боку Еллі.

— Обережно, — тихо сказав він.

Вона кивнула, вже звикнувши до його тону.

Пол знову взяв її на руки — так само впевнено, як і раніше, але ще обережніше, щоб не зачепити ногу.

Еллі мимоволі притиснулась до нього.

— Я важка? — тихо спитала вона.

— Ні, — коротко відповів він. — Ти просто драматизуєш.

Вона ледь усміхнулась.

Він захопив її сумку однією рукою і зачинив дверцята машини.

— Ключі де? — спитав він.

— В сумці…

— Я знайду.

Він швидко намацав ключі, відкрив двері і зайшов у квартиру.

Всередині було тихо.

Те саме знайоме місце, але зараз воно здавалося зовсім іншим — спокійним після всього, що сталося.

Пол обережно проніс її в кімнату і поклав на ліжко.

Дуже обережно.

— Так… — видихнув він, випрямляючись. — Лежи.

Еллі дивилась на нього:

— Я і не збиралась бігати.

— Добре, що розумієш, — коротко відповів він.

Він поставив її речі поруч, швидко оглянув кімнату, ніби перевіряючи, чи все нормально.

— Тобі щось потрібно? Вода? Ліки?

Еллі трохи задумалась:

— Просто… побудь тут.

Пол на секунду завмер.

Потім кивнув і сів поруч.

— Я ж казав, — тихо сказав він. — Нікуди не піду.

Дівчата швидко оточили Еллі, сіли хто де міг — на край ліжка, на стілець, навіть на підлогу.

І, звісно, довго мовчати вони не могли.

— Так… — почала одна, примружившись. — А тепер давай чесно. Як це сталося?

— Так, — підхопила інша. — Бо «просто впала» — ми не віримо.

— І чого там кров була?! — додала третя.

Еллі на секунду затихла.

Погляд мимоволі ковзнув на Пола.

Він стояв трохи збоку, але дивився уважно.

Не втручався.

Але слухав.

— Я… — почала вона повільно. — Ми з Діланом посварились.