Глава 143

Пол сів поруч із Еллі і обережно взяв її за руку, ніби боявся зробити їй ще боляче.

— Все… — тихо сказав він, дивлячись їй в очі. — Я його вигнав. Його тут більше не буде.

Еллі подивилась на нього, ще злегка заплакана, але вже спокійніша.

— Точно?.. — тихо спитала вона.

— Точно, — впевнено відповів Пол. — Все позаду. Ти в безпеці.

Він легенько стиснув її руку, великим пальцем проводячи по її долоні, заспокійливо.

На секунду він відвів погляд, ніби намагаючись стримати власні емоції.

— Я… — він зробив паузу, — мені дуже шкода, що з тобою це сталося.

Його голос став тихішим.

— Я мав бути поруч… — додав він, трохи напружено. — Не відпускати тебе саму.

Еллі похитала головою:

— Це не твоя вина…

— Все одно, — тихо перебив він. — Мені це не подобається.

Він знову подивився на неї — вже м’якше.

— Ти тепер нічого сама не робиш, ясно? Я тебе відвезу додому, допоможу. Все буде нормально.

Еллі ледь усміхнулась крізь втому.

— Добре…

Пол трохи нахилився ближче:

— Я поруч, Еллі. І нікуди не дінусь.

І цього разу вона повірила йому повністю.

Еллі раптом не витримала.

Сльози знову покотились — тихо, без істерики, але глибоко.

Пол одразу нахилився до неї, занепокоєно:

— Гей… що таке? Боляче?

Вона похитала головою, намагаючись щось сказати, але голос трохи зривався:

— Ні… не це…

Він ще більше насторожився:

— Тоді що?

Еллі подивилась на нього — прямо, крізь сльози.

— Ти… — вона зробила паузу, вдихнула. — Ти наче якесь диво, Пол…

Він не очікував.

Просто завмер.

— Що б не трапилось… — продовжила вона тихо, — всі… всі чомусь ідуть з мого життя.

Сльози стали сильнішими.

— А ти… — вона ледь усміхнулась крізь них, — ти завжди залишаєшся.

Тиша.

Пол дивився на неї кілька секунд, ніби намагався зрозуміти, що відповісти.

А потім трохи видихнув і нахилився ближче.

— Я просто… нормальна людина, — тихо сказав він.

Але в голосі була м’якість, якої в нього майже ніхто не чув.

Він обережно витер сльозу з її щоки.

— І я не збираюсь нікуди йти, — додав він спокійно. — Особливо коли ти в такому стані.

Еллі тихо засміялась крізь сльози.

— Дурний…

— Можливо, — ледь посміхнувся він.

І трохи міцніше стиснув її руку.

— Але я тут. І це не зміниться.

І цього разу це звучало не як слова.

А як щось… стабільне.

Те, чого їй так не вистачало.

Двері знову тихо відчинились, і до палати зайшов лікар.

Він швидко переглянув записи, кинув погляд на Еллі, на її ногу в гіпсі, і спокійно сказав:

— В принципі, все вже зроблено. Ще трохи — і можете їхати додому.

Пол одразу підняв голову:

— Точно? Нічого серйознішого немає?

— Перелом є, але ми все зафіксували, — відповів лікар. — Головне — спокій, не навантажувати ногу і контроль через кілька днів.

Пол кивнув, але було видно — він все одно напружений.

— Добре… зрозумів.

Лікар ще раз глянув на Еллі:

— Біль буде, це нормально. Якщо що — знеболювальне, і не рухатись зайвий раз.

— Добре… — тихо відповіла вона.

Лікар вийшов.

І в палаті знову стало тихо.

Пол видихнув і подивився на Еллі:

— Чуєш? Ще трохи — і додому.

Еллі ледь усміхнулась:

— Нарешті…

Він підвівся, ніби вже все вирішив:

— Я тебе сам відвезу. І навіть не обговорюється.

— Я і не збиралась сперечатись, — тихо сказала вона.

Пол ледь усміхнувся у відповідь.

Але в його очах все ще залишалось те саме — напруга, переживання… і бажання, щоб вона просто була в безпеці.

У палаті було тихо. Еллі вже трохи заспокоїлась, Пол стояв поруч, перевіряючи щось у телефоні.

І раптом — дзвінок.

Екран засвітився.

Керолін.

Пол на секунду завмер, дивлячись на ім’я.

Еллі мимоволі помітила це.

— Візьмеш? — тихо спитала вона.

Пол зітхнув, ніби цей дзвінок зараз був зовсім не вчасний.

— Та… — коротко відповів він і прийняв виклик. — Так?

Його голос одразу став більш стриманим, діловим.

З трубки щось швидко говорила Керолін — по тону було зрозуміло, що вона чимось незадоволена або схвильована.

Пол трохи відвернувся, але не виходив із палати.

— Ні, я не міг зараз, — сказав він спокійно. — Я в лікарні.

Пауза.

— Ні, не зі мною. З Еллі.

Ще пауза.

Він кинув короткий погляд на Еллі — вже м’якший.

— В неї травма. Я потім поясню.

Його голос залишався рівним, але вже було чути, що він не хоче зараз це обговорювати.

— Ні, я не приїду сьогодні, — коротко додав він. — Я з нею.

Ще кілька секунд слухав.

— Потім, Керолін. Добре?

І скинув виклик.

У палаті знову стало тихо.

Еллі подивилась на нього:

— Вона злиться?

Пол злегка знизав плечима:

— Як завжди.

І сховав телефон.

— Це не важливо.

Він знову сів поруч.

— Важливо зараз — ти.