Глава 142

Коли лікарі підбігли з каталкою, Пол не одразу відпустив Еллі.

Він тримав її ще секунду довше, ніж потрібно.

Ніби боявся.

Ніби якщо відпустить — щось станеться.

— Треба оглянути, — швидко сказав один із медиків.

Пол кивнув, але його руки не відразу розтиснулись.

Еллі дивилась на нього крізь сльози — і вперше за цей вечір в її погляді з’явилось щось спокійніше. Бо він був поруч.

— Я тут, — тихо сказав він їй.

І тільки після цього обережно передав її лікарям.

Її поклали на каталку, почали швидко оглядати, ставити питання, щось перевіряти.

Пол відійшов на крок… але погляд не відвів.

Він стояв і дивився на неї так, ніби в цей момент у всьому світі більше нічого не існувало.

Ні випускного.

Ні людей.

Ні Ділана позаду.

Тільки вона.

Його руки були стиснуті, щелепа напружена, в очах — злість, страх і щось значно глибше.

Він мовчав.

Але в цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах.

Еллі ловила цей погляд, поки її відвозили далі по коридору.

І навіть крізь біль вона відчула це.

Наскільки вона для нього… важлива.

Пол зробив крок слідом.

Ніби не дозволяючи їй зникнути з поля зору навіть на секунду.

Двері кабінету відчинились не одразу.

Пол стояв у коридорі, ходив туди-сюди, час від часу зупинявся, дивився на двері — і знову не витримував, починав рухатись. Його напруга була відчутна в кожному русі.

Ділан сидів трохи далі. Мовчки. З опущеним поглядом. Він не піднімав очей.

Нарешті двері відкрились.

— Можете зайти, — сказав лікар.

Пол зайшов першим.

Еллі лежала на кушетці. Нога вже була оброблена — накладені шви, а зверху — гіпс. Білий, важкий, незручний. Вона виглядала втомленою, трохи блідою, але вже не плакала.

Пол зупинився біля неї.

На секунду просто дивився.

— Ну як ти?.. — тихо спитав він.

Еллі ледь усміхнулась, хоча в очах ще була втома:

— Жива.

Він видихнув. Повільно.

І тільки тоді дозволив собі трохи розслабитись.

Обережно сів поруч, подивився на гіпс, потім знову на неї.

— Боляче?

— Терпимо, — тихо відповіла вона.

Пол кивнув, але по його обличчю було видно — йому не «терпимо».

Йому важко це бачити.

Він провів рукою по волоссю, трохи нервово:

— Це треба було так впасти… — пробурмотів він, але вже без злості, більше з переживанням.

Еллі відвела погляд.

На секунду.

Ділан стояв у дверях. Він дивився на гіпс… і більше не виглядав ні злим, ні впевненим.

Тільки тихим.

Пол навіть не обернувся на нього.

Він був повністю зосереджений на Еллі.

— Я тебе додому відвезу, — сказав він спокійно, але без варіантів. — І щоб ти навіть не думала сама кудись ходити.

Еллі ледь усміхнулась.

— Добре.

Він подивився на неї ще раз.

Довше.

— Все буде нормально, — тихо додав він.

Пол сидів поруч, але Еллі раптом тихо сказала:

— Пол… підійди ближче.

Він одразу нахилився до неї, майже не вагаючись.

— Що таке? — тихо спитав він.

І тут вона не витримала.

Сльози знову покотились по щоках.

Він завмер.

— Гей… — м’якше сказав він, — все, все, ти вже в безпеці…

Але вона похитала головою, намагаючись щось сказати крізь сльози.

— Це… не просто падіння…

Пол різко зосередився.

— В сенсі?

Еллі закрила очі на секунду, ніби збираючись із силами.

— Це Ділан… — голос тремтів. — Він… він штовхнув мене…

Тиша.

Просто різка, глуха тиша.

Пол не одразу відреагував.

Наче не повірив, що правильно почув.

— Що?.. — тихо перепитав він.

Еллі стиснула його руку сильніше:

— Ми сварились… і він… спеціально… — її голос зірвався. — Я не втрималась…

Ще секунда.

І в Пола змінився погляд.

Різко.

Щелепа стиснулась, очі стали холодними.

— Він. Тебе. Штовхнув? — повільно, дуже тихо повторив він.

Еллі кивнула, не дивлячись на нього.

— Я не хотіла казати… але…

Пол різко встав.

Стілець трохи відсунувся зі звуком.

— Де він? — коротко кинув він.

Його голос був вже інший.

Небезпечний.

Еллі одразу злякалась:

— Пол, не треба…

Але він уже дивився в сторону дверей.

Пол вийшов у коридор різким кроком.

Його обличчя змінилось повністю — жодного спокою, жодної стриманості. Тільки холодна, зібрана лють.

Ділан стояв біля стіни, все ще опущений у свої думки. Але він не встиг навіть нормально підняти голову.

Пол підійшов і різко схопив його за сорочку, притиснувши до стіни.

— Ти що зробив?! — голос був тихий, але настільки напружений, що звучав гірше за крик.

Ділан на секунду розгубився, але швидко зібрався:

— Ти про що—

— Не бреши мені! — різко перебив Пол, сильніше стискаючи тканину. — Я знаю.

Його погляд був прямий, жорсткий.

— Вона сказала, — додав він тихіше. — Це був ти.

Пауза.

Ділан стиснув щелепу. Його погляд на секунду відвівся, і цього було достатньо.

Пол нахилився ближче:

— Ти її штовхнув.

Не питання.

Факт.

Ділан не відповів одразу.

— Ми сварились… — нарешті видав він. — Це було не так—

— Не так?! — голос Пола різко піднявся, але він одразу стримав себе, знову знижуючи до небезпечної тиші. — Вона з гіпсом лежить. З кров’ю. Це «не так»?

Він ще сильніше притиснув його до стіни.

— Ти взагалі розумієш, що зробив?

Ділан вперше за весь час виглядав не впевнено. Не агресивно.

А… винно.

— Я не думав, що вона впаде так… — тихо сказав він.

Пол на секунду завмер.

А потім його погляд став ще холоднішим.

— Ти не думав, — повторив він.