Глава 138

Квартира Еллі була наповнена шумом, сміхом і запахом парфумів.

У вітальні — хаос із суконь, коробок, косметики і взуття. Дівчата вже майже готові: у блискучих платтях, з укладеним волоссям, вони крутилися перед дзеркалом, оцінюючи одна одну.

— Я клянусь, якщо я ще раз сяду, я більше не встану, — простогнала одна з них, поправляючи підбори.

— Ти і так ледве ходиш, — засміялась інша.

Кет стояла біля столу, розклавши косметику як справжній професіонал. Її голос був зосереджений:

— Наступна. Хто? Не всі одразу, я не восьминіг.

— Я вже готова! — підбігла дівчина, сідаючи перед нею.

— Ти готова? В тебе навіть туш не нанесена, — сухо відповіла Кет, але з ледь помітною усмішкою.

У цей час Еллі стояла в своїй кімнаті… в халаті.

Вона дивилась на плаття, що висіло на дверях шафи, і чомусь не поспішала його вдягати. Її погляд був трохи розгублений, ніби це не просто випускний, а щось більше.

З коридору долинув голос Пола:

— Еллі, ти серйозно? Всі вже готові!

Він стояв біля дзеркала, поправляючи піджак. Виглядав… занадто добре. Але нервував.

— Я ще думаю, — відповіла вона, не виходячи.

Пол зітхнув і підійшов до її дверей, сперся плечем.

— Думаєш? Це просто плаття, не контракт на життя.

— Для тебе — може, — тихо сказала вона. — А для мене це ніби… кінець чогось.

На секунду стало тихо.

Пол перестав жартувати.

— І початок, — вже м’якше сказав він. — Ти ж сама знаєш.

Еллі повільно видихнула і нарешті зняла халат, беручи плаття в руки.

У вітальні в цей момент Кет підняла очі і сказала:

— Якщо Еллі зараз не вийде — я сама до неї зайду.

І ніби почувши це, двері відчинились.

Еллі вийшла.

Ще без макіяжу. З трохи розкуйовдженим волоссям. Але в платті.

І на секунду всі замовкли.

— Ого… — тихо сказала одна з дівчат.

Пол просто дивився. Без коментарів. Що було для нього… рідкістю.

Кет першою оговталась:

— Сідай. Я зроблю так, що вони там всі впадуть.

Еллі ледь усміхнулась і сіла перед нею.

А Пол тихо сказав, ніби сам до себе:

— Вони і так впадуть.

У квартирі стояв галас — дівчата вже майже готові, хтось фотографується, хтось поправляє волосся, Кет закриває косметичку.

І раптом з коридору:

— Та блін…

— Що там? — крикнула одна з дівчат.

Пол стояв біля дзеркала і явно нервував. Костюм — ідеальний. Але запонки… ні.

— Хто взагалі це придумав? — буркнув він, намагаючись застебнути манжет. — Це фізично неможливо.

— Дай сюди, — кинула одна з дівчат, навіть не піднімаючись.

— Я сам справлюсь, — вперто відповів він… і через секунду тихіше: — Мабуть.

Дівчата почали тихо сміятись.

Еллі якраз вийшла з кімнати — вже в платті, але ще трохи розгублена після зборів. Вона сперлась об стіну і секунду подивилась на цю сцену.

— Ти вже п’ять хвилин з ними борешся, — спокійно сказала вона.

— Це не п’ять хвилин. Це боротьба за виживання, — не відриваючись від манжета, відповів Пол.

— Дай руку.

— Я сам—

— Пол.

Він зітхнув і простягнув руку, ніби робить величезну послугу.

Еллі підійшла ближче, взяла його зап’ястя і швидко розвернула манжет.

— Ти просто не з того боку почав.

— А там є сторони? — серйозно спитав він.

— Так, якщо ти не хочеш виглядати як… це.

Дівчата засміялись.

— Ага, принизь його ще більше, — кинула одна.

— Я не принижую, я рятую ситуацію, — спокійно сказала Еллі.

Вона швидко застебнула першу запонку.

Клік.

— О, вау, — саркастично сказав Пол. — Магія.

— Ні, просто руки з правильного місця, — відповіла вона.

— Добре, тепер друга, майстре.

— Ти зараз сам спробуєш.

— Ні.

— Пол.

— Ні.

— Серйозно?

— Так.

Дівчата вже відкрито сміялись.

— Він просто ледачий, — сказала Кет.

Еллі закотила очі і взяла другу руку.

— Якщо ти завтра не навчишся сам — я більше це робити не буду.

— Добре, завтра я буду в футболці, — спокійно відповів він.

Клік.

— Все.

Вона відпустила його руку і відійшла.

Пол подивився на запонки, поворухнув рукою.

— Ну… виглядає нормально.

— Не дякуй, — кинула Еллі, проходячи повз.

— Я і не збирався.

— От і правильно.

І вони розійшлись кожен у свою сторону, ніби нічого особливого не сталося.

Але дівчата ще хвилину тихо сміялись, переглядаючись між собою.

Двері кімнати Еллі відчинились першими — звідти, сміючись і щось обговорюючи, вийшли дівчата.

— Ми внизу! — крикнула одна з них, і їхні кроки швидко стихли сходами.

У кімнаті стало тихо.

На першому поверсі Пол вже чекав. Він стояв біля сходів, час від часу поглядаючи нагору, ніби перевіряючи, чи вона вже йде… але робив вигляд, що просто нудьгує.

І раптом — тиша зверху змінилась легким рухом.

Еллі вийшла.

Спочатку — тільки силует.

А потім вона почала повільно спускатися сходами.

Чорне плаття з легким переливом ловило світло на кожному кроці, блискітки ледве помітно мерехтіли. Довгі сережки хитались у такт руху. Волосся — зібране в акуратний, гладкий хвіст. Рукавички додавали ще більше строгості й стилю.

Вона не поспішала.

Кожен крок — впевнений, спокійний.

Пол підняв очі… і завмер.

Він навіть не одразу зрозумів, що перестав рухатись.

Просто дивився.

Без жартів. Без коментарів.

Коли вона спустилась донизу, між ними залишилось кілька кроків.

Еллі зупинилась, трохи нахилила голову — і тепло усміхнулась.

— Ну як?

Пол повільно видихнув, ніби тільки зараз згадав, як це робиться.

Подивився ще раз — уважніше, ніби перевіряючи, чи це реально.

І тільки тоді сказав: