Глава 129

Ділан дивився на Еллі, і в його погляді вже не було просто роздратування — там була глибша, складніша емоція.

Він зробив крок ближче.

— Так, ти не моя власність, — сказав він тихо, але жорстко. — Я це розумію.

Еллі мовчала, чекаючи, що буде далі.

І тоді він додав:

— Але поясни мені інше…

Його голос став холоднішим.

— Чому мені не можна навіть нормально торкнутися тебе…

Пауза.

— …а йому можна?

Еллі одразу напружилась:

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — відповів Ділан, не відводячи погляду. — Я це сьогодні бачив.

Вона похитала головою:

— Це зовсім інше.

— Чим? — різко перебив він.

Між ними знову зависла напруга.

Еллі зробила крок назад:

— Тому що це Пол.

— І що? — Ділан не відступав.

— І те, що він не… — вона замовкла, підбираючи слова. — Це не те, що ти думаєш.

Ділан стиснув щелепу:

— А що я маю думати, Еллі?

Його голос став тихішим, але від цього ще напруженішим:

— Він тебе обіймає. Цілує. І ти стоїш… ніби це нормально.

Еллі різко відповіла:

— Бо це і є нормально!

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

— Ти перегинаєш, — додала вона вже тихіше.

Ділан відвів погляд на секунду, ніби стримуючи себе.

— Можливо, — сказав він. — Але мені це не подобається.

Еллі схрестила руки:

— Це твоя проблема, Ділане.

Це зачепило.

Він знову глянув на неї — вже інакше.

— Добре, — коротко відповів він.

Але в цьому “добре” не було спокою.

Вечірка була в самому розпалі. Музика гупала, сміх, розмови, світло миготіло, а Еллі стояла серед людей, трохи розгублена. Ділан ішов до неї, і вже з першого кроку в ньому було відчутно, що зараз він не просто розлючений — він переповнений ревністю.

— ВСІ! — голос Ділана прорізав шум музики, і люди різко обернулися.

Він зробив крок вперед, погляд сповнений такої глибокої напруги, що Еллі трохи здригнулася.

— Якщо хтось із вас навіть подумав торкнутися моєї дівчини… — він голосно і повільно підкреслював кожне слово, щоб усі почули, — то ви…

Його пальці стиснули кулаки, щелепа напружилась.

— …не зберетесь по шматках!

Люди здригнулися, хтось закляк, хтось перестав рухатися. Еллі відчула, як серце забилося швидше, але водночас серце її трохи розтануло — бо цей ревниво-захисний порив був про неї.

Ділан підійшов ближче і нахилився до Еллі:

— Ніхто… ніколи… не має права… — його голос став тихішим, але ще більш погрожуючим, — торкатися тебе.

Еллі застигла, відчуваючи одночасно страх і… дивне тепло від того, що хтось настільки сильно її оберігає.

Він ще раз кину погляд на всіх навколо, і вони одразу зрозуміли — жартів не буде.

— І це не попередження… — додав Ділан ледве чутно, вже лише для Еллі, — це факт.

Люди навколо зашепотіли, музика трохи стихла, а Еллі відчула, що серце б’ється так, ніби вона на межі між страхом і захопленням одночасно.

Він обійняв її ззаду, притиснувши до себе, і шепнув:

— Тільки я можу бути поруч з тобою.

Еллі відступила на крок, намагаючись заспокоїти дихання після вибухової сцени на вечірці.

— Ділан… ти… — вона почала, але слова застрягли в горлі. — Ти що, серйозно? Тобі здається, що Пол… Пол хворий?

Ділан нахилився до неї, погляд напружений, щось всередині його палало, і від цього Еллі ставало трохи лячно.

— Я не розумію… — тихо, майже сам до себе, промовив він, — але ці ваші… твої відносини з Полом… вони якісь… не такі. Не зовсім родинні.

Еллі підняла брови, трохи здивована:

— Не родинні? Він мене виховав… Він як батько для мене…

Ділан різко зітхнув, щось у його очах змінилося:

— А особливо ти… ти для мене підозріла. Ти так близько… так легко дозволяєш йому бути поруч… Це не правильно.

Еллі спробувала сміятися, але в голосі відчувався суміш роздратування і здивування:

— Ти серйозно? Ти ревнуєш до Полa? Він сімейний для мене, він мене виховав!

Ділан зупинився, мовчав хвилину, ніби намагаючись зрозуміти власні емоції:

— Я не можу пояснити… Але бачиш його поруч із тобою… і щось всередині мене кричить, що це неправильно.

Еллі відчула, як серце калатає від дивного поєднання здивування і тривоги. Це було перше відчуття, коли вона реально зрозуміла, наскільки глибоко Ділан сприймає її — не лише як дівчину, а як свою власну територію, свою особисту «сферу», яку ніхто не має права порушувати.

— Ти… ти хворий, Ділан, — тихо сказала вона, але в її голосі було більше тривоги, ніж сміху.

— Можливо… — він кивнув, не відводячи погляду. — Можливо, я хворий… але це почуття не брехня.

Вони стояли поруч, мовчки, і навіть серед галасливої вечірки їхній простір став окремим, наповненим нерозумінням, ревністю і одночасним прагненням бути разом.