Глава 127

Директор школи піднімає мікрофон і оголошує:

— Просимо на стадіон команди, які братимуть участь у турнірі!

З трибун чути легкий гул хвилювання, апарати фотографів натискають один за одним. Учасники виходять на поле, шеренги вибудовуються чітко й організовано.

І от із однієї з команд з’являється Ділан. Він і його товариші крокують упевнено, у погляді — рішучість і концентрація. Еллі, що стоїть трохи збоку, помічає, як його тіло напружене від передтурнірного хвилювання, але водночас в очах видно азарт і впевненість.

Вона тихо підсвідомо тримає пальці зімкнутими, спостерігаючи, як Ділан прямує до своєї позиції. Його команда вишикувалася, і на обличчях хлопців читається бойовий настрій.

— Ти готовий? — тихо запитує Еллі, підходячи трохи ближче, хоча знає, що зараз йому важлива концентрація.

Ділан киває:

— Так. Готовий. Сьогодні — тільки перемога.

І цей момент, коли він стоїть на полі, під світлом сонця, із зосередженим виразом обличчя, робить його для Еллі ще більш привабливим і захопливим. Її серце трохи прискорює ритм, адже вона точно знає — зараз починається щось важливе, і вона буде свідком його гри.  Стадіон наповнений гулом, трибуни трясуться від оплесків і криків вболівальників. Команди шикуються на полі, судді перевіряють готовність. Ділан стоїть у центрі своєї команди, погляд спрямований уперед, руки трохи напружені, а серце б’ється швидше від адреналіну.

Еллі стоїть на трибуні, поруч із подругами, і не відводить очей від нього. Вона бачить, як він глибоко вдихає, зосереджується, і усвідомлює, що для нього це не просто гра — це випробування сили, волі та майстерності.

Директор дає знак, і турнір починається. М’яч швидко летить від одного гравця до іншого, Ділан ловить його впевнено і проводить серію швидких, точних передач. Його рухи точні, як відточений механізм, і кожен крок демонструє його майстерність і тренованість.

Еллі не може стримати хвилювання — її серце б’ється так, ніби вона теж на полі. Вона помічає, як інші дівчата навколо підспівують, але її увага повністю зосереджена на Ділані. Кожен його рух викликає у неї сплеск емоцій: гордість, захоплення і, водночас, легку ревність.

Пол, що стоїть поруч із Еллі на трибуні, помічає зміни в ній. Він бачить, як Еллі дивиться на Ділана — не просто як на однокласника, а як на сильну, впевнену особистість. Йому приємно бачити, як вона виросла і змінилася, але одночасно він відчуває легкий укол ревнощів.

Ділан робить ефектний обхід суперника, передає м’яч товаришу і сам виходить на кидок. М’яч летить точно у ціль, і трибуни вибухають оплесками. Ділан піднімає руку вгору, жестом вітаючи своїх товаришів по команді.

Еллі, не стримуючи емоцій, мимоволі підморгує йому, а Ділан, помічаючи це, злегка посміхається, хоча миттєво повертається до гри.

Пол зітхає тихо, розуміючи, що бачить її зовсім іншою — сильною, захопленою, живою. Водночас він думає, що треба буде потім поговорити з Еллі про те, що ревнощі — це нормально, але вони не повинні її затьмарювати.

Турнір триває, і кожен момент на полі наповнений напругою, швидкістю та азартом. Еллі слідкує за Діланом з кожним його рухом, відчуваючи, як зміцнюється її прихильність, а Пол — усвідомлює, наскільки важливо цінувати такі моменти поряд з нею.

Ділан біжить до своєї команди, але помічає Еллі на трибуні. Його погляд зустрічається з її очима, і вона не стримує емоцій:

— Розтрощи їх, Ділане! — кричить вона, голосом повним азарту й підбадьорення.

Ділан усміхається, ніби отримав додатковий заряд енергії від її крику. Він піднімає руку в знак впевненості і вигукує до команди:

— Сьогодні ми покажемо, що можемо все! — і його голос відлунює по всьому стадіону.

Еллі стискає кулаки від хвилювання. Вона бачить, як Ділан глибоко вдихає, і в його очах з’являється полум’я рішучості. Його команда теж підхоплює настрій — вони всі ніби заряджені однією хвилею енергії, яку Еллі передала своїм криком.

Пол стоїть поруч із Еллі і тихо каже:

— Він тебе почув… І тепер йому точно не буде спокою, поки не виграє.

Еллі посміхається і дивиться, як Ділан знову занурюється в гру, рухи якого стають ще точнішими та швидшими, немов кожен його крок підкріплений її емоціями.  Фінальний свисток розрізав повітря.

На секунду — тиша.

А потім…

Стадіон вибухнув.

Крики, оплески, свист — все змішалося в один гучний, тріумфальний звук. Команда Ділана виграла.

Хлопці підбігали один до одного, обіймалися, кричали від радості.

А Ділан…

Він навіть не залишився з ними надовго.

Його погляд одразу почав шукати її.

Еллі.

Він побачив її на трибуні — серед людей, серед шуму, але для нього вона була єдиною.

І він побіг.

Просто до неї.

Еллі ще не встигла нічого сказати, як він уже був майже поруч.

Він зупинився, дивлячись прямо їй в очі…

І раптом підняв руки, склавши пальці у форму серця.

Потім — показав цим жестом прямо на неї.

Камери, які вже ловили кожен момент перемоги, одразу повернулися в їхній бік.

Великий екран стадіону…

І там — він.

І його жест.

І Еллі.

— Це для тебе, — сказав він губами, без звуку, але вона зрозуміла.

Стадіон загудів ще сильніше, хтось почав свистіти, хтось кричав — реакція була миттєва.

Еллі завмерла на секунду.

Серце вдарило сильніше.

Вона не очікувала цього.

Не так.

Не перед усіма.

Але…

Вона посміхнулася.

По-справжньому.

І в цей момент вона відчула, що для нього це була не просто гра.

І не просто перемога.

Це було щось більше. Стадіон ще довго не міг заспокоїтись після фінального свистка.

Команда Ділана святкувала просто на полі — хлопці сміялися, обіймалися, хтось підкидав м’яч угору, хтось кричав щось у відповідь трибунам.

Емоції били через край.