Глава 125

Еллі стояла разом з командою, намагаючись зосередитись, коли раптом почула знайомі голоси.

— Еллі!

Вона різко обернулася.

До них підбігли її подруги — усміхнені, збуджені, ніби це був їхній власний виступ.

— Ми прийшли! — сказала одна з них, обіймаючи Еллі. — Ти ж думала, ми пропустимо це?

Еллі не стримала усмішки:

— Ви серйозно прийшли так рано?

— Звісно, — засміялася інша. — Ми зайняли майже найкращі місця!

— І будемо кричати голосніше за всіх, — додала третя.

Еллі відчула, як напруга трохи відступає.

— Дякую вам… — тихо сказала вона.

Одна з подруг уважно подивилася на неї:

— Ти хвилюєшся?

Еллі кивнула:

— Трохи.

Подруга посміхнулася і взяла її за руку:

— Ти зараз вийдеш і всіх рознесеш. Ми це знаємо.

— І ти це знаєш, — додала інша.

Еллі глянула на них і глибоко вдихнула.

І вперше за цей час її хвилювання змішалося не тільки зі страхом…

а й з впевненістю.

— Добре, — сказала вона тихо, але вже більш твердо.

Подруги ще раз обійняли її і почали відходити:

— Ми будемо там! Не забудь подивитись у наш бік!

— І не впасти! — пожартувала одна з них.

— Дуже смішно, — усміхнулася Еллі.

Вони розчинилися в натовпі.

А Еллі залишилася стояти…

Але вже не сама. Подруги вже почали відходити, але раптом Пейдж різко обернулася:

— Еллі!

Та підняла на неї погляд:

— Що?

Пейдж хитро усміхнулася і, зробивши пафосний жест рукою, сказала:

— Станцюй так… ніби зваблюєш президента Америки.

На секунду запала тиша.

А потім дівчата вибухнули сміхом.

— Ти серйозно зараз? — засміялася Еллі.

— Абсолютно, — кивнула Пейдж. — Високі стандарти, розумієш?

— Ну все, тепер у тебе немає вибору, — підхопила інша.

Еллі похитала головою, але не змогла стримати усмішку:

— Добре… постараюся не розчарувати президента !

— О, ми впевнені, він би був у захваті, — підморгнула Пейдж.

Подруги ще раз помахали їй і зникли серед людей.

Еллі залишилася стояти, усміхаючись сама до себе.

І дивно…

Але після цих слів їй стало легше.

Наче частина напруги просто зникла.

— Ну що ж… — тихо сказала вона собі. — Президенте, тримайся.

Організатори метушилися, кожен виконував свою роль: хтось перевіряв список учасників, хтось координував, аби сцена і техніка були готові. Камери операторів повільно оберталися, ловлячи кожен куток стадіону, налаштовуючи фокус і світло.

Людей ставало все більше — трибуни потроху заповнювалися, а в повітрі витала легка тривога змішана з очікуванням.

Еллі, стоячи разом із черлідерками за лаштунками, помітила команду Ділана трохи далі. Він теж тут, поряд, але ще не готовий вступати у виступ. Її серце трохи прискорилося: бачити його серед натовпу і відчувати цей невидимий зв’язок було одночасно хвилююче й підбадьорююче.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серцебиття, і зосередилася на завданні: «Тепер — це мій час». Для Еллі це було важливо — хоч Пол і був зайнятий організаційними питаннями перед турніром, він знайшов хвилину, щоб підійти і підбадьорити її. Його присутність поруч, навіть коротка, додавала впевненості: вона відчувала, що не сама, що хтось підтримує її серед цього хаосу і гулу трибун.

Він легко торкнувся її плеча, усміхнувся і прошепотів: «Ти зможеш, Еллі. Просто роби те, що вмієш найкраще».

Її серце трохи заспокоїлося, хвилювання стало керованим — і хоча організаційні обов’язки Поля ще не закінчилися, його підтримка для Еллі була як тихий якір у цьому вирі підготовки та очікувань.