Глава 123

Ранок був тихий і трохи сонний.

Еллі повільно вийшла з кімнати, ще трохи розтріпана після сну, і побачила Пола на кухні.

— Доброго ранку, — сказала вона, потираючи очі.

Пол обернувся і ледь посміхнувся:

— Доброго.

Він уже стояв біля плити і поставив чайник.

— Я зараз зроблю чай. Будеш?

Еллі кивнула, сідаючи за стіл:

— Так, буду.

Пол увімкнув чайник, і кухня наповнилася тихим шумом кипіння.

Це був один з тих моментів, коли нічого особливого не відбувається… але саме в цьому і є спокій.

Еллі сперлася ліктями на стіл, дивлячись у вікно. В голові ще залишалися уривки вчорашнього дня — тренування, подруги, повідомлення від Ділана…

Пол поставив перед нею чашку чаю:

— Тримай.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

Вони сиділи поруч, мовчки п’ючи чай, і цей ранок був дивно затишним — без напруги, без зайвих слів. 

Пол зробив ковток чаю і трохи втомлено зітхнув:

— Сьогодні, до речі, буде багато підготовки до турніру…

Еллі підняла на нього погляд:

— Настільки серйозно?

Він кивнув, проводячи рукою по волоссю:

— Дуже. Багато організаційних моментів, зустрічей, узгоджень… Купа заклопотань.

Еллі усміхнулася:

— Тобто ти сьогодні знову будеш зайнятий по максимуму?

Пол злегка посміхнувся у відповідь:

— Як завжди перед такими подіями. Але це того варте.

Він на секунду затримав на ній погляд:

— Особливо коли знаю, що ти там теж будеш виступати.

Еллі трохи опустила очі, відчуваючи легке хвилювання:

— Сподіваюся, не підведу…

Пол одразу серйозніше глянув на неї:

— Ти? Підвести? Не вигадуй. Я бачив, як ти тренуєшся.

В його голосі було щось впевнене і заспокійливе.

І Еллі на секунду справді повірила, що все буде добре. Ранок був напружений ще до того, як вони виїхали з дому.

Пол швидко зібрався, взяв ключі і кивнув Еллі:

— Поїхали, підвезу тебе до школи.

Дорога була короткою, але мовчазною. В машині грала тиха музика, а за вікном місто вже жило своїм ритмом.

Коли вони зупинилися біля школи, Пол перевів на неї погляд:

— Сьогодні буде непростий день.

Еллі кивнула:

— Я знаю.

Він трохи посміхнувся:

— Але ти впораєшся.

Вона відповіла такою ж легкою посмішкою:

— Побачимо.

Пол на секунду затримався, ніби хотів ще щось сказати, але лише додав:

— Я ще по справах. Побачимось пізніше.

— Добре, — тихо відповіла Еллі і вийшла з машини.

Вона зачинила двері і ще на мить подивилася, як Пол від’їжджає.

А потім обернулася до школи.

І одразу відчула — сьогодні тут все інакше.

У дворі було значно більше людей, ніж зазвичай. Хтось носив коробки, хтось тягнув декорації, десь уже тестували звук — уривки музики виривалися і зникали.

— Еллі! — хтось покликав її з боку входу.

Вона обернулася — дівчата з команди вже були там.

— Нарешті! Де ти ходиш? У нас тут хаос!

Еллі швидко підійшла до них:

— Я вже тут. Що потрібно робити?

— Все, — зітхнула одна з них. — Просто все.

Вони разом зайшли в школу, і Еллі ніби потрапила в інший світ.

Коридори гули від голосів.

Хтось біг з паперами.

Хтось сперечався про розклад.

Вчителі виглядали напруженими, а старшокласники — надто збудженими.

— Це ще тільки початок, — сказала одна з дівчат. — До вечора буде ще гірше.

Еллі посміхнулася, але всередині відчула, як серце починає битися швидше.

Вони зайшли в зал.

І там було ще гучніше.

Музика, голоси, свист, команди — все змішувалося в один потік.

— Так, дівчата! — різко пролунало знайоме.

Селеста.

Вона стояла посеред залу, вже в повній бойовій готовності.

— У нас обмаль часу, тому ніхто не розслабляється! Сьогодні відпрацьовуємо все до ідеалу!

Еллі глибоко вдихнула.

Ось воно.

Те, до чого вона йшла.

Попереду — турнір.

Попереду — сцена.

Попереду — всі погляди.

І вона не має права помилитися.

Вона стала на своє місце, відчуваючи, як хвилювання змішується з адреналіном.

І десь на фоні промайнула думка:

А що, якщо він зараз теж десь тут?..

Але вона одразу відкинула її.

Зараз — не час.

— З позицій! — крикнула Селеста.

Музика вдарила.

І все почалося.

Після кількох годин тренування музика нарешті стихла.

— На сьогодні досить! — голос Селести прозвучав як рятівний сигнал.

Еллі важко видихнула, проводячи рукою по волоссю. Ноги гуділи, тіло було виснажене, але всередині — дивне відчуття задоволення.

Вона підійшла до своїх дівчат, які вже сиділи на підлозі, пили воду і обговорювали щось між собою.

— Ну що, вижили? — усміхнулася Еллі, сідаючи поруч.

— Ледве, — засміялася одна з них. — Селеста сьогодні явно не в настрої.

Інша одразу додала:

— Та ти ще школу не бачила після тренування. Там взагалі… хаос.

Еллі підняла брови:

— В сенсі?

— В прямому, — зітхнула дівчина. — Всі бігають, кричать, щось переносять. Декорації, апаратура, списки… Я взагалі не розумію, як це все має запрацювати разом.

— Плюс ще спортсмени, — підхопила інша. — Вони займають пів школи.

Еллі на секунду задумалась:

— Ділан теж тут?

— Ага, — кивнула одна з них. — Я бачила їх команду біля поля. Вони теж готуються.

Серце Еллі трохи стиснулося, але вона швидко приховала це за звичайною реакцією:

— Ну, логічно.

— Коротше, сьогодні тут буде весело, — засміялася подруга. — Якщо ми не загубимося в цьому хаосі.

Еллі посміхнулася, але всередині вже відчувала — це не просто підготовка.

Це щось більше.

І цей день ще принесе їй не одну несподіванку.