Глава 119

Після тренування Еллі вирішила не йти одразу додому.

Їй потрібно було відволіктися.

Просто видихнути.

Вона написала подругам, і вже через деякий час вони зустрілися в місті.

— Еллі! — одна з них буквально кинулася до неї з обіймами. — Ми так за тобою скучили!

— Реально, ти зникла останнім часом, — додала інша, обіймаючи її з іншого боку.

Еллі не стримала усмішки.

— Я теж скучила… — сказала вона щиро.

Вони йшли разом вулицею, сміялися, обговорювали все підряд — тренування, школу, якісь дрібниці, які раніше здавалися звичайними, але зараз відчувалися такими потрібними.

— Ну що, розказуй, — хитро сказала одна з подруг. — Як там у тебе з Діланом?

Еллі на секунду замовкла, але швидко усміхнулася:

— Все нормально.

— Ммм… “нормально” звучить підозріло, — засміялася інша.

— Та ні, правда, — відмахнулася Еллі. — Просто трохи нерви через турнір.

Подруги переглянулися, але не стали тиснути.

— Ну добре, тоді сьогодні без драм, — сказала одна з них. — Просто гуляємо і відпочиваємо.

— Домовились, — усміхнулася Еллі.

Вони зайшли в кав’ярню, замовили щось солодке, сміялися, робили фото, і на якийсь час Еллі справді змогла забути про все.

Про Ділана.

Про слова в роздягальні.

Про сумніви.

Але десь глибоко всередині…

це все нікуди не зникло. Вони сиділи в кав’ярні, сміялися і ділилися новинами, коли одна з подруг раптом уважніше подивилася на Еллі:

— До речі… а ти як взагалі справляєшся з тренуваннями?

Інша одразу підхопила:

— Так! Це ж у вас зараз фінал, останні репетиції… Тебе там не дуже ганяють?

Еллі тихо усміхнулася, але в цій усмішці було трохи втоми:

— Ганяють… ще й як. Особливо мене.

— Селеста? — засміялася одна з них.

— Ага, — кивнула Еллі. — Вона сьогодні мене мало не «з’їла».

Подруги розсміялися:

— Це нормально, значить вона на тебе розраховує.

Еллі зітхнула і трохи відвела погляд:

— Я просто іноді випадаю… важко зосередитися.

— Через турнір чи… — одна з них хитро глянула, — через Ділана?

Еллі на секунду замовкла, але потім швидко відмахнулася:

— Все разом.

Подруга м’яко посміхнулася:

— Слухай, ти і так молодець. Новачок, а вже на фіналі. Це серйозно.

Інша кивнула:

— Та ти витягнеш. Ми тебе знаємо.

Еллі глянула на них і щиро усміхнулася.

— Дякую… — тихо сказала вона.

І в цей момент вона відчула, що, можливо, вона справді справляється.

Навіть якщо всередині — повний хаос.  Еллі якраз сміялася з подругами, коли її телефон тихо завібрував.

Вона машинально глянула на екран.

Повідомлення від Пола.

«Я вдома. І… у нас гостя.»

Еллі завмерла на секунду.

Серце ніби зробило зайвий удар.

— Що там? — запитала одна з подруг, помітивши, як змінився її вираз обличчя.

Еллі повільно опустила телефон, але вже знала відповідь.

— Здається… я здогадуюсь, хто це, — тихо сказала вона.

Керолін.

Звісно.

Хто ж іще.

В грудях з’явилося дивне відчуття — змішання роздратування, напруги і чогось ще, чого вона навіть не хотіла визнавати.

— Мені, напевно, треба йти, — додала Еллі, піднімаючись.

— Все ок? — стурбовано спитала подруга.

Еллі кивнула, але вже не так впевнено:

— Так… просто вдома «сюрприз».

Вона швидко попрощалася і вийшла на вулицю.

Повітря здалося холоднішим.

І кожен крок додому був трохи важчим, ніж попередній.

Бо цього разу вона точно знала:

спокійного вечора не буде. Еллі відкрила двері і зайшла в дім.

Вітальня була освітлена м’яким світлом, і там уже сиділи Пол і Керолін.

Керолін підняла погляд першою. Її усмішка була ввічливою… але трохи напруженою.

— Привіт, Еллі, — сказала вона спокійно.

— Привіт, — відповіла Еллі, стримано, знімаючи куртку.

Пол підвівся:

— О, ти вже прийшла. Ми якраз… розмовляли.

— Бачу, — коротко відповіла Еллі, кидаючи швидкий погляд на Керолін.

На кілька секунд запала тиша.

— Як прогулянка? — спробувала Керолін підтримати розмову.

— Нормально, — відповіла Еллі, сідаючи трохи осторонь.

Пол відчув напругу і спробував розрядити атмосферу:

— Може, чаю?

— Я зроблю, — одразу сказала Еллі і пішла на кухню, скоріше, щоб просто відійти.

Через кілька хвилин вона повернулася, але атмосфера залишалася трохи натягнутою.

Керолін кілька разів кидала на неї погляди, ніби вагалася.

І нарешті сказала:

— Еллі… можна з тобою поговорити? Наодинці.

Пол перевів погляд з однієї на іншу, але нічого не сказав.

Еллі на секунду замислилася, а потім кивнула:

— Добре.

Вони вийшли в іншу кімнату. Двері тихо зачинилися.

Керолін кілька секунд мовчала, ніби підбираючи слова.

— Я… — почала вона і зітхнула. — Я хотіла вибачитися.

Еллі здивовано підняла брови:

— За що саме?

Керолін опустила погляд:

— За те, як я тоді з тобою поговорила. Це було… неправильно. І несправедливо.

Еллі мовчала, уважно дивлячись на неї.

— Я сказала речі, які не мала права говорити, — продовжила Керолін. — І я… шкодую про це.

В кімнаті запала тиша.

Еллі схрестила руки, трохи напружено:

— Це було не просто “неправильно”. Це було образливо.

— Я знаю, — тихо відповіла Керолін. — І тому я тут.

Вона підняла погляд:

— Я не очікую, що ти одразу мене пробачиш. Але мені важливо було це сказати.

Еллі видихнула, трохи відвела погляд.

Вона не чекала цього.

— Добре… — сказала вона нарешті. — Я це почула.

Керолін ледь помітно кивнула, ніби для неї це вже було полегшенням.

І хоча напруга не зникла повністю, між ними вперше з’явилося щось інше — не конфлікт, а можливість його закінчити.