Глава 118

Пол підняв брови і трохи усміхнувся, намагаючись зробити тон легким, хоча сам трохи нервував:

— Знаєш… Керолін хотіла б зустрітися з тобою.

Еллі зупинилася на дивані, дивлячись на нього здивовано:

— А для чого? Ми ж… посварились.

Пол знизав плечима:

— Не знаю… мабуть, вона хоче залагодити щось, або просто поговорити. Ти ж розумієш, у них свої мотиви.

Еллі нахмурилася, трохи роздратовано:

— Мені здається це дивно… Навіщо взагалі зустрічатися після сварки?

Пол обережно поклав руку на її плече:

— Тому що інколи людям важко залишити все невирішеним. Але якщо тобі некомфортно, я не змушуватиму.

Еллі глибоко зітхнула і трохи посміхнулася крізь невдоволення:

— Ну… тоді хай вона сама розбирається зі своїми мотивами.

Пол посміхнувся:

— Добре, я так і скажу. Головне, щоб ти не переживала.

Еллі ще кілька секунд посиділа поруч, дивлячись на Пола, а потім тихо посміхнулася:

— Дякую тобі за вечір… — сказала вона м’яко. — Мені було дуже добре.

Пол підняв на неї погляд і відповів так само тепло:

— Мені теж. Це було потрібно… нам обом.

Еллі кивнула, трохи затримавши погляд на ньому, ніби хотіла ще щось сказати, але передумала.

— Думаю, я піду вже спати… — додала вона тихо.

— Так, відпочинь, — сказав Пол, з легкою усмішкою. — Тобі ще сили знадобляться на репетиції.

Еллі посміхнулася у відповідь і повільно піднялася з дивану.

— Добраніч, Пол.

— Добраніч, Еллі.

Вона пішла до своєї кімнати, тихо зачинила двері й сперлася на них спиною.

Кілька секунд просто стояла.

День був надто насичений.

Ділан… сварка… страх… обійми…

І потім — цей спокійний вечір з Полом.

Еллі заплющила очі.

— Що я взагалі роблю… — прошепотіла вона сама до себе.

Вона лягла в ліжко, дивлячись у стелю.

І вперше за день не було ні криків, ні хаосу.

Лише тиша…

А разом із нею — ще більше запитань, ніж відповідей.

Ранок почався тихо.

Еллі прокинулася, перше, що зробила — потягнулася до телефону.

Порожньо.

Ні повідомлень.

Ні «доброго ранку».

Ні навіть короткого «як ти».

Вона ще раз оновила екран, ніби щось могло змінитися за ці кілька секунд.

— Серйозно?.. — тихо пробурмотіла вона.

Після всього, що було вчора…

Після його слів…

І знову тиша.

Еллі стиснула губи, відкладаючи телефон убік.

На секунду стало неприємно.

Навіть трохи боляче.

Але вона різко видихнула і піднялася з ліжка.

— Ну і добре, — сказала сама до себе. — Не хочеш — не треба.

Вона швидко зібралася, одягнула форму для тренування і глянула на себе в дзеркало.

Сьогодні була остання репетиція.

І це важливіше.

— Зараз не до цього, — тихо додала вона, ніби переконуючи себе.

Коли Еллі зайшла до школи, там уже була звична метушня — голоси, сміх, кроки в коридорах.

Але сьогодні все відчувалося трохи інакше.

Наче всі щось знають.

Наче всі бачили.

Її погляд на секунду ковзнув у бік двору…

Але Ділана там не було.

Вона відвела очі і рішуче рушила в зал:

— Треба тренуватись.

І хоч думки все ще поверталися до нього,

Еллі змусила себе зосередитися на музиці, рухах і ритмі.

Бо зараз — це було єдине, що вона могла контролювати.

Спортивний зал гудів від музики, кроків і команд.

— РАЗ! ДВА! ТРИ! — голос Селести лунав різко, чітко, без жодної поблажки.

Еллі ледве встигала за темпом.

— Стоп! — різко вигукнула Селеста, плеснувши в долоні. — Що це було? Еллі, ти серйозно?

Всі зупинилися. Погляди автоматично впали на неї.

Еллі важко дихала, волосся прилипло до обличчя.

— Я… — вона навіть не встигла нічого сказати.

— Ти вилітаєш із ритму на кожному другому русі! — жорстко перебила Селеста. — Це фінальна репетиція, а не прогулянка в парку!

Еллі стиснула зуби і кивнула:

— Зрозуміла.

— Ще раз. З початку!

Музика знову вдарила по вухах.

Рухи. Стрибок. Поворот. Зв’язка.

Еллі намагалася зосередитися, але думки розсипалися — Ділан, повідомлення, вчорашня сварка…

— Еллі! — знову крик. — ДЕ ТИ ВЗАГАЛІ?!

Музика різко зупинилася.

— Ти зараз не тут, — Селеста підійшла ближче, дивлячись прямо в очі. — Якщо ти не можеш зібратися — скажи одразу. У нас немає часу тягнути когось за собою.

Це вдарило.

Сильно.

Еллі глибоко вдихнула, підняла голову:

— Я зможу. Давайте ще раз.

Селеста кілька секунд дивилася на неї, ніби оцінюючи, чи варто вірити.

— Добре, — коротко кинула вона. — Але це останній шанс на сьогодні.

Знову музика.

Цього разу Еллі змусила себе відкинути все.

Жодних думок.

Жодних емоцій.

Тільки рух.

Тільки ритм.

Вона стрибнула вище. Повернулася чіткіше. Зловила темп.

— Ось! — вигукнула Селеста. — ТАК! Тримай!

Команда рухалася синхронно, і вперше за всю репетицію Еллі відчула — вона в потоці.

Вона витягнула.

Вона не зламалася.

Коли музика закінчилась, у залі запала тиша, лише важке дихання наповнювало простір.

Селеста схрестила руки і кивнула:

— Ось це вже щось схоже на фінал.

Еллі стояла, намагаючись відновити дихання, і вперше за ранок відчула маленьку перемогу над собою. Після тренування дівчата поволі розходилися по роздягальні, обговорюючи виступ, сміючись і жаліючись на втому. Еллі стояла біля шафки, витираючи піт рушником, коли до неї підійшла одна з черлідерок.

— Слухай… — почала вона, ніби між іншим. — А в тебе з Діланом все серйозно?

Еллі підняла на неї погляд, трохи насторожено:

— Ну так… а що?

Дівчина злегка знизала плечима:

— Та нічого такого… просто я бачила його не раз. І не з одною дівчиною.