Глава 115

Мотоцикл гнався вузькою стежкою, а нічний вітер розвівав волосся Еллі. Ділан веде її, його руки міцно тримають кермо, але очі постійно дивляться на неї. Серце Еллі билося шалено — і від страху, і від злості одночасно.

Нарешті вони зупинилися на невеличкій галявині серед скель і дерев, де вершини пагорбів ховалися в тумані, а тиша була настільки глибока, що можна було чути лише шум власного дихання. Природа була надзвичайно гарна, але Еллі цього майже не помічала — все її думки були про нього.

Вона стрибнула з мотоцикла й одразу побігла по галявині, відчуваючи, як серце розривається від злості та безпорадності.

— Еллі! — пролунав його голос, рвучко і грізно. — Зупинися!

— Іди… к чорту! — крикнула вона, не озираючись. — Я більше не хочу тебе слухати після всього, що ти зробив!

Ділан нахмурився, погляд його став ще більш суворим:

— Я не розумію, про що ти говориш! — кричав він, — У мене просто знайомий, у мене багато друзів-жінок!

— Не бреши! — Еллі відповіла, голос її тремтів від люті і болю. — Я все бачила!

Вони стояли навпроти один одного серед тиші природи, і їхні голоси рвали ніч. Кожне слово летіло, як стріла:

— Ти знову все спотворюєш!

— Ти не можеш нічого пояснити мені!

— Ти не слухаєш!

— Ти мене зрадила… —

І так вони кричали, сперечалися, виводили один одного, не помічаючи ні краси довкола, ні тиші нічної галявини. Лише шипіння і крики, які змішувалися з холодним повітрям, робили цю ніч одночасно страшною й чарівною.  Еллі стояла на галявині, серце калатало в грудях, а холодний вітер обплітав тіло. Ділан був прямо перед нею, обличчя напружене, очі палають люттю, голос розриває ніч:

— Ти нічого не розумієш, Еллі! — кричав він, крокуючи вперед, так що кроки лунали по кам’янистій землі. — Ти знову все перевернула! Ти мене не слухаєш!

— Я?! — Еллі кричала у відповідь, голос тремтів від злості і страху. — Ти вважаєш, що я не маю права знати правду?!

Ділан голосно гарчав, кожне його слово било як удар:

— Я не буду більше пояснювати! Я не можу, ти все спотворюєш!

— Ти брехав мені! — розпачливо закричала Еллі. — Ти обіцяв!

Ділан рвонув ближче, його пальці напружено стиснули повітря навколо, очі блищали від агресії:

— Я сказав, що не хочу, щоб ти робила з мене винного! Ти просто не розумієш, що відбувається!

Еллі зробила крок назад, але земля була нерівна, і вона ледве втримала рівновагу. Їй стало трохи страшно — не від його погляду, а від тієї енергії, що виривалася з нього. Серце калатало так, що здавалося, воно от-от вискочить з грудей.

— Я боюся… — тихо прошепотіла вона, але слова майже загубилися в його крику.

— Не бійся! — рвучко крикнув він, — Але ти повинна слухати! Ти повинна зрозуміти, що я…

— Я не хочу більше слухати! — перебила його Еллі, голос рвонувся сльозами. — Ти просто знову все псуєш!

Ділан нахилився ближче, його обличчя було ледь не на відстані витягнутої руки від її обличчя, і тепер уже не було сумнівів — його агресія і роздратування були майже фізично відчутні. Еллі здригнулася, відступила ще на крок назад, серце шалено калатало, а дихання стало частим.

Вони стояли так, майже носа до носа, вночі на порожній галявині, навколо тільки гори, дерева і луна їхніх криків. Еллі вперше відчула страх — страх перед тією силою, яка виривалася з нього, і одночасно розуміла, що це все тільки через емоції, через його вибух почуттів, а не через бажання їй нашкодити.

І тоді Ділан, трохи заспокоюючись, зробив крок назад, руки опустилися, але голос все ще був твердий:

— Еллі… я не можу так більше… але ти мусиш зрозуміти, що це не через те, що я хочу зробити тобі боляче…

А Еллі стояла, серце калатало, сльози котилися по щоках, і їй було одночасно страшно і боляче, і водночас — вона відчувала, наскільки сильно він її оберігає, навіть у цій бурі емоцій. Еллі бігла, наскільки могла, серце калатало в грудях так, ніби от-от вирветься. Вона думала, що якщо вибіжить на трасу, зможе втекти від нього, від його голосу, від цього шалено інтенсивного конфлікту, від усіх почуттів, які її переповнювали.

— Еллі! — пролунав крик Ділана, який прорізав нічну тишу. — Зупинись!

Вона прискорила кроки, майже не контролюючи тіло, сльози котилися по щоках, в горлі стояв ком.

— Відпусти мене! — кричала вона, намагаючись вирватися. — Будь ласка!

Але він крокував за нею, його руки швидко наздогнали її, схопили міцно за плечі, і тепер не було шансу втекти.

— Еллі! — його голос був одночасно гучним і тремтячим від емоцій. — Я люблю тебе!

Вона зупинилася, намагаючись вирватися, але його руки тримали її ще сильніше. Сльози текли струмком, серце калатало шалено, а в очах стояв страх.

— Не тримай мене! — вона кричала, голос переривався риданням. — Ти не розумієш, що я…

— Я розумію все! — рвонув Ділан, ближче нахиляючись, щоб їхні обличчя були майже поруч. — Я не дам тобі піти і робити собі боляче!

Еллі плакала на взрид, тіло тремтіло від емоцій, від страху і від безвиході, а він тримав її міцно, ніби боявся, що вона зникне назавжди.

— Я люблю тебе, Еллі… — повторив він тихіше, але від цього слова стало ще сильніше відчуття тиску, бо вона знала: він справді має на увазі кожне слово. — І я ніколи не дам тобі загубитися.

Еллі стояла, плакала, дихання було часте й переривчасте, але поступово в серці почало прокрадатися відчуття того, що він дійсно поруч не для того, щоб її обмежувати, а щоб захистити, щоб не втратити.

Її страх і лють повільно змішалися з відчуттям безпеки — і хоча сльози все ще котилися, вона зрозуміла, що втекти зараз не можна, бо він справді любить її, хоч би якими бурями емоцій вони обидва не пройшли. Ділан тримав Еллі міцно, їхні обличчя були поруч, серце її калатало шалено, але він не відпускав. Його очі блищали від рішучості та відчаю, голос тремтів, але був твердий:

— Еллі… — почав він, трохи тихіше, ніж раніше, але кожне слово різало тишу. — Усі ті повідомлення, усі ці чутки… це неправда.