Глава 114

Ранок почався звично — сонце пробивалося крізь штори, і Еллі ще не зовсім прокинулася, коли в телефоні з’явилося повідомлення. Вона подумала, що це Ділан пише, привітатися зранку.

Відкрила його… і очі миттєво розширилися.

«Ти хочеш дізнатися, де Ділан проводить останні дні, коли ви не бачитеся?» — було написано в повідомленні.

— Хто це? Що ти верзеш? — миттєво написала вона у відповідь, серце б’ється швидше, адже щось у тоні повідомлення відчувалося не так.

В ту ж секунду телефон привіз фото. Еллі здригнулася, і відчуття холоду пробігло по спині. На знімку був Ділан — усміхнений, близько з якоюсь іншою дівчиною, сміх і тісна поза.

Еллі відкинула телефон, дивлячись на стелю. Всередині все крутилося: злість, шок, непевність і… несподівано важка образа. Серце стискалося від думки, що її довіру зараз піддали сумніву, і вона відчувала себе зрадженою, хоч ще не розуміла, що відбулося насправді.

— Ні… — прошепотіла вона, — це не може бути правдою…

Вона повернула телефон у руки, ще раз глянувши на фото, і відчула, як серце стискається дедалі сильніше. В голові роїлися запитання: «Чому? Коли? З ким? Чому саме зараз?»

І навіть поки вона думала, що робити далі, всередині неї росло відчуття, що сьогоднішній день не буде простим.

Еллі схопила телефон і швидко набрала номер Ділана. Серце билося частіше, руки трохи тремтіли.

— Ділане… ало? — прошепотіла вона сама собі, ніби це мало допомогти заспокоїти нерви.

Пролунав перший гудок… потім другий… а потім лише голос автовідповідача. Ділан не брав трубку.

— Ні… — пробурмотіла Еллі, відчуваючи, як напруга всередині неї зростає. — Серйозно? Тільки зараз…

Вона натиснула «заново набрати», але результат був той самий. Мозок кипів: «Чому він не бере? Де він? Що відбувається?»

Відчуття безпорадності змішувалося зі злістю. Вона вперше відчувала, як її нерви просто вибухають, і хотілося стукати кулаком по столу.

— Ну й чорт з ним! — нарешті видихнула вона, стискаючи телефон в руках. — Але я з’ясую все…

І хоча серце билося шалено, вона знала: треба зібратися і не втрачати голову, навіть якщо емоції киплять.

Еллі сіла на кухні, телефон в руках, і глибоко зітхнула. Погода зранку була сонячна, але всередині в неї стояла буря.

— Мені потрібно з кимось поговорити… — пробурмотіла вона сама собі, і швидко набрала номер подружок.

Дзвінок пролунав кілька разів, і нарешті на тому кінці хтось відповів:

— Еллі! — почули радісний голос. — Що сталося, чому ти дзвониш так рано?

Еллі трохи глибоко вдихнула і почала розповідати:

— Мені прийшло повідомлення від аноніма… — почала вона, серце трохи стискалося, — типу, де Ділан проводить час, коли нас не бачить… І там фото… він із якоюсь дівчиною…

На іншому кінці дроту настала тиша, а потім голоси подружок буквально вибухнули:

— Що?! — прокричала одна.

— Тобі що, це серйозно прислали?! — здивовано запитала інша.

— Це просто неймовірно! — додала третя, вже з нотками шоку.

Еллі відчула, як від її грудей піднімається хвиля емоцій: шок, злість, здивування. Подружки були в шоці, а це трохи заспокоювало її саму, бо вона відчувала, що не одна з цим всім розбирається.

— Я… я просто не знаю, що думати, — тихо сказала Еллі, — я думала, що ми з Діланом довіряємо один одному…

— Еллі, — голос подруги був лагідним, — не панікуй, ми розберемося. Тільки спокійно, добре?

І хоч дівчата були шоковані, Еллі відчула, що підтримка їхніх голосів трохи її заспокоює, навіть якщо сумніви й страхи ще сидять глибоко всередині. Ніч накривала територію школи м’яким темним плащем, але Еллі не могла чекати. Вона мчала до місця, де знала, що Ділан був останнім часом, серце билося шалено, а думки кипіли.

І раптом вона його побачила. Всі її емоції вирвалися назовні: вона підбігла, стрибнула майже на місці і закричала:

— Що це все означає?! — голос її лунав над шкільним подвір’ям, відбиваючись від стін і дерев.

Ділан підняв брови, ніби трохи здивований, але на обличчі залишалася та сама легка усмішка:

— Що ти маєш на увазі? — спокійно промовив він, роблячи вигляд, що зовсім не розуміє, про що вона говорить.

Еллі відчула, як злість кипить у грудях:

— Не роби з мене якусь хвору або неврівноважену! — крикнула вона, голос тремтів від емоцій. — Я все знаю!

Навколо вже почали збиратися учні, кілька людей зупинилися біля шкільного подвір’я, дивлячись на те, що відбувається.

— Ти… ти не можеш так просто… — почав Ділан, але Еллі не давала йому закінчити:

— Як ти міг?! — голос її лопав ніч, кожне слово було пронизане болем і розчаруванням. — Я довіряла тобі!

Ділан, все ще намагаючись залишатися спокійним, зробив крок ближче:

— Еллі, слухай… я можу пояснити…

— Пояснити? — перебила його вона, — Тобі потрібні пояснення після того, що я бачила?!

Їхня суперечка наростала, голоси піднімалися, слова летіли як стріли, і навколо люди почали шепотіти, дивуючись такій драмі просто посеред нічної школи.

— Це не просто! — кричала Еллі, — Не можна так ставитися до людей, до тих, хто тобі довіряє!

— Я не робив нічого поганого! — відповідав Ділан, напружуючи щелепу. — Ти не розумієш ситуації!

І так вони стояли — двоє людей, охоплених емоціями, посеред школи, навколо них стіни, дерева і тиша ночі, яка тільки підсилювала вибух їхніх почуттів.

Кожен крик, кожен рух Еллі і Ділана відчувався всім оточенням, і ніхто не смів перервати цей вибух емоцій — настільки він був сильним і справжнім.

— Ти тепер знову за своє взявся? — кричала Еллі, серце її шалено билося. — Ти ж клявся! Ти ж обіцяв, що так більше не будеш!

Ділан підняв брови, його погляд став холодним:

— Тут дуже багато людей, я не хочу це обговорювати тут.

— Мені байдуже! — її голос рвонув через нічну тишу, а слова рвалися від болю та розчарування. — Мені все одно, що тут інші! Мені боляче! Мені неприємно!