Глава 113

Пол усміхнувся, дивлячись на Еллі:

— З такими темпами, як у вас із Діланом відносини розвиваються… — почав він, злегка хитро посміхаючись, — можливо, ти, Еллі, вийдеш заміж раніше, ніж одружуся я.

Еллі трохи здивовано підняла брову і не стримала легкий сміх.

— Ти це серйозно? — спитала вона, посміхаючись і трохи червоніючи.

— Абсолютно серйозно… і водночас ні, — сказав Пол, підморгнувши. — Просто хочу, щоб ти усвідомила темпи розвитку подій.

Еллі тихо сміялася, відчуваючи, як у грудях щось м’яко стискається від його слів.

І хоч це був жарт, у ньому було щось таке тепле і справжнє, що змушувало її серце битися трохи швидше.

— Ну гаразд, — пробурмотіла вона, посміхаючись у відповідь, — тоді треба слідкувати, щоб ти все ж не відстав.

Пол сміявся разом із нею, і на хвильку обидва забули про всі турніри, Діланів і інші клопоти — лишилося лише це тепло і легкий гумор, який завжди робив їхній зв’язок таким особливим.

Пол, дивлячись на Еллі, нахилився трохи ближче, його погляд був уважним і трохи здивованим:

— Еллі… мені просто цікаво, — почав він тихо, — що тебе в ньому так зачепило? Я чесно не можу зрозуміти.

Еллі відвела погляд, ковтаючи комок у горлі.

— Ну… — почала вона, — він… грає в класній команді, займається спортом, виглядає непогано… але… — її голос тремтів трохи, — я могла би обрати майже будь-кого, кого захочу.

Пол нахилив голову, його цікавість лише зростала:

— І все ж таки… — тихо промовив він, — чому Ділан?

Еллі відвернулася трохи, намагаючись підібрати слова:

— Я навіть не знаю… — сказала вона нарешті, — чому так. І чому я зробила такий вибір… і чому саме він. Я не можу це пояснити.

Пол мовчки слухав її, відчуваючи всю складність ситуації. Він розумів, що це не просто вибір, а щось глибше, щось, що навіть Еллі сама поки не може сформулювати.

— Добре… — нарешті сказав він, лагідно торкаючись її плеча. — Просто знаєш… я хотів зрозуміти. І якщо ти не можеш пояснити… це теж нормально.

Еллі відчула легке тепло від його слів, і хоча плутанина всередині не зникла, поруч із Полом їй стало трохи легше.

Пол нахилився до Еллі, трохи роздратовано, але з легкою усмішкою:

— Знаєш, мені досі не дають спокою ті подарунки, які ти отримала від Ділана… — сказав він, голосом ніби намагаючись не звучати надто суворо.

Еллі тихо усміхнулася, намагаючись його заспокоїти:

— Пол… він просто щиро хотів… — промовила вона лагідно. — Це було від серця, без подвійного дна.

Пол покачав головою, трохи усміхаючись і підморгнувши:

— Можливо, — відповів він, — але ці подарунки… вони таке відчуття, ніби підкреслюють його его. Велике-одне-єдине його его.

Еллі не змогла стримати тихого сміху, трохи червоніючи:

— Ну… можливо, трохи так і є, — зізналася вона, — але ж це не про мене.

Пол похитав головою, з легкою іронією в очах:

— Та я й не про тебе, — сказав він, — я про нього.

І хоча це була проста розмова, Еллі відчула, як між ними знову прокидається особливий зв’язок — без зайвої напруги, але з тією легкою, тихою близькістю, яку ніхто не міг порушити.

Пол серйозно подивився на Еллі, тримаючи чашку кави в руках, але слова йшли від серця:

— Еллі… — почав він, спокійно, але наполегливо, — я просто намагаюся пояснити тобі… не всі чоловіки і не всі хлопці можуть бажати для тебе чогось хорошого, чогось доброго.

Еллі кивнула, слухаючи його уважно, відчуваючи, як щось у грудях стискається від його слів.

— І не всі їхні наміри… — продовжив Пол, — можуть бути морально безпечними. Тобто не завжди можна довіряти, що вони думають про тебе так, як треба.

Він трохи схилився ближче, щоб її слова відчувалися ще ближче:

— Ти заслуговуєш на щирість, на добрі наміри, на людину, яка дійсно піклується про тебе. І я хочу, щоб ти це завжди пам’ятала.

Еллі відчула, як тепло і турбота Пола обгортають її, і хоча в голові все ще була плутанина від останніх подій з Діланом, поруч із ним вона відчувала себе захищено.

— Дякую, Пол, — тихо сказала вона, — я це знаю… і ціную, що ти так думаєш про мене.

Пол усміхнувся трохи ніжно і підморгнув:

— Добре. Просто хотів, щоб ти це знала.

І хоча вони мовчали ще декілька секунд, у цій тиші було відчуття, що вони справді розуміють один одного.

Після тривалої розмови Пол і Еллі трохи посиділи мовчки, відчуваючи тепло один одного, навіть без слів. У кімнаті стояла затишна тиша, переривана лише тихим шурхотом листя за вікном.

— Добре, — нарешті сказав Пол, підводячись, — думаю, пора розходитися по кімнатах.

Еллі злегка кивнула, посміхаючись:

— Так… спокійної ночі, Пол.

— І тобі, Еллі, — відповів він, із легким теплом у голосі.

Вони обережно розійшлися по своїх кімнатах. Лягли, відчуваючи, що хоча день був непростим і наповненим емоціями, між ними залишилася безпечна близькість.

Еллі, укутана в ковдру, ще трохи подумки повторювала слова Пола, і відчувала, як її серце повільно заспокоюється.

І хоч сон приходив повільно, вона засинала з відчуттям, що поруч із Полом їй дійсно добре і спокійно.