Глава 111

Еллі трохи примружилась, дивлячись на Пола, і ледь усміхнулась:

— Хоча… якщо чесно, — сказала вона, — я думаю, що тобі ці всі репетиції перед виступом взагалі не потрібні.

Пол підняв брову:

— Ого. Це зараз комплімент був чи критика?

Еллі тихо засміялася:

— Комплімент.

Вона зробила паузу, дивлячись на нього уважніше:

— Ти ж і так на роботі постійно переконуєш людей. Для тебе це звична справа.

Пол ледь посміхнувся, але вже без іронії:

— Думаєш?

Еллі кивнула:

— Я впевнена. Ти вмієш говорити так, що тебе слухають.

На секунду між ними стало тихо.

Пол подивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.

— Ти дуже уважна, Еллі, — сказав він тихо.

Еллі відчула, як всередині щось тепло відгукнулося на ці слова.

Вона швидко відвела погляд, щоб не видати себе:

— Ну… я просто спостерігаю.

Пол ледь нахилив голову, не відводячи від неї погляду:

— І робиш це дуже добре.

І знову ця пауза.

Трохи довша.

Трохи небезпечніша.

Бо в ній було більше, ніж просто розмова.

Пол піднявся, взяв зі столу ключі від машини, на ходу підхопив піджак.

— Все, я побіг, — сказав він, швидко глянувши на годинник.

Еллі спостерігала за ним, як він збирається, і чомусь цей звичайний момент виглядав… дуже домашньо.

Пол уже підійшов до дверей, але раптом зупинився і обернувся:

— До речі…

Вона підняла на нього погляд:

— Що?

— Я ж буду в кафе на зустрічі, — сказав він, — тобі щось купити?

Еллі трохи здивувалася, але відчула, як всередині стало тепло.

— Мені?

Пол знизав плечима:

— Ну так. Може, щось солодке… або що ти там любиш.

Еллі ледь усміхнулася:

— Ти і так зайнятий, не треба.

Він скептично глянув на неї:

— Еллі.

Пауза.

— Кажи нормально.

Вона тихо засміялася:

— Добре…

Задумалась на секунду:

— Можеш взяти мені латте. І… щось шоколадне.

Пол кивнув, ніби запам’ятовуючи:

— Латте і щось шоколадне. Прийнято.

Він уже відкрив двері, але знову затримався і глянув на неї:

— І не засиджуйся тут допізна.

Еллі підняла брову:

— Ти зараз серйозно?

Він ледь усміхнувся:

— Абсолютно.

Вона хитнула головою, але посміхнулася:

— Добре, тату.

Пол зупинився на секунду, подивився на неї з тією самою напівіронічною усмішкою:

— Не перегравай.

І вийшов.

Двері зачинилися.

Еллі залишилася сама…

І чомусь ця тиша після нього була зовсім не такою, як до цього.

Еллі підійшла до вікна, обережно відсунула штору і сіла поруч, піджавши ноги під себе.

На вулиці вже було трохи темно.

Вона побачила, як Пол виходить до машини, відкриває дверцята, кидає ключі на сидіння…

Все як завжди.

Звично.

І чомусь… дуже рідне.

Він сів у машину, але перед тим як завести її — підняв погляд.

І помітив її.

На секунду їхні погляди зустрілися.

Пол ледь усміхнувся… і підняв руку, помахавши їй.

Еллі одразу відповіла — теж помахала, трохи ніяково, але з теплою усмішкою.

Він завів машину.

Фари освітили двір.

І вже за кілька секунд авто повільно виїхало з подвір’я.

Еллі ще кілька секунд дивилася йому вслід…

Поки машина не зникла з поля зору.

Тиша.

Вона повільно опустила руку і притулилася головою до скла.

І ледь чутно прошепотіла, більше для себе:

— Чорт… і як можна тебе не любити…

Серце стислося.

Бо відповідь вона знала. Ніяк.

Еллі ще кілька секунд дивилася у вікно, поки машина Пола не зникла за поворотом.

Потім повільно встала і повернулася назад у кімнату.

І одразу побачила їх.

Величезний кошик чорних троянд від Ділана стояв просто посеред кімнати, ніби спеціально нагадував про себе.

Вона підійшла ближче, обережно торкнулася пелюстки пальцями.

Троянди були ідеальні.

Дорогі.

Ефектні.

Але чомусь зовсім не гріли так, як проста усмішка Пола кілька хвилин тому.

Еллі тихо видихнула і сіла поруч на диван.

Подивилася на троянди ще раз…

І прошепотіла, ледь чутно:

— І що мені тепер з тобою робити…

У голосі не було радості.

Лише суміш розгубленості, провини і дивного відчуття, що вона заплуталася набагато сильніше, ніж думала.

Вона притулилася спиною до дивана і закрила очі.

Бо вперше за весь час зрозуміла — справа вже не тільки в Ділані.

І навіть не в цих трояндах.

Справа в тому, що її серце давно вибрало не того, кого треба.

Еллі ще сиділа на дивані, коли телефон у руці тихо завібрував.

Вона глянула на екран.

Ділан.

Серце чомусь зробило дивний рух — не такий, як коли писав Пол.

Вона відкрила повідомлення.

Ділан:

Ти вже сумуєш за мною?

Еллі ледь усміхнулася, але ця усмішка була більше звичкою, ніж почуттям.

Вона швидко набрала відповідь:

Еллі:

Так, звісно 🙂

Кілька секунд — і нове повідомлення.

Ділан:

А Пол не сильно на мене сердився?

Еллі на секунду задумалась, згадавши їхню розмову.

Погляд Пола.

Його тон.

Його «єдиний шанс».

Вона видихнула і написала:

Еллі:

Я думала, що буде гірше

Ще трохи подумала… і додала:

Еллі:

Але ти сильно не розслабляйся 😅

Відправила.

І знову подивилася на чорні троянди.

Телефон залишився в її руках…

А думки — зовсім не там, де мала б бути.