Глава 110

Еллі різко підняла голову.

Її очі блиснули — вже не від розгубленості, а від емоцій, які нарешті прорвалися назовні.

— Я жива людина, Пол.

Тиша.

Її голос став твердішим:

— І я маю право на свій вибір.

Вона зробила коротку паузу, ніби сама відчула вагу цих слів.

— Навіть якщо він… неправильний.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим.

Пол дивився на неї уважно. Дуже уважно.

Не перебивав.

Не іронізував.

Просто слухав.

Ділан теж мовчав, але його погляд був прикований до Еллі — з якимось новим відтінком поваги.

Пол повільно видихнув:

— Я знаю, що ти маєш право.

Його голос був тихий.

— Я просто не хочу, щоб ти потім шкодувала.

Еллі стиснула губи:

— Це вже буде моя відповідальність.

Пауза.

І в цій паузі було щось нове.

Вона більше не була просто дівчиною між двома людьми.

Вона стала тією, хто робить вибір.

Навіть якщо сама ще до кінця не розуміє який.

Ділан ледь усміхнувся, але цього разу без гри — скоріше з повагою.

Пол опустив погляд на секунду…

А потім знову підняв його на неї.

І в його очах було щось складніше, ніж просто незгода.

Там була турбота.

І трохи… страху.

Пол повільно провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібратись.

Кілька секунд він мовчав.

А потім підняв погляд на Ділана.

— Гаразд.

Тон був рівний.

Спокійний.

Але від цього ще серйозніший.

— Я даю тобі шанс.

Пауза.

Еллі завмерла.

Ділан ледь нахилив голову, уважно слухаючи.

— Єдиний, — додав Пол, чітко.

Тиша стала майже відчутною.

— Якщо ти ще раз віднесешся до Еллі так, як тоді…

Він зробив невелику паузу, дивлячись прямо в очі Ділану.

— Ти можеш нажити собі ворога.

Жодної агресії в голосі.

Жодного підвищеного тону.

Але це прозвучало набагато сильніше за будь-який крик.

Ділан не відвів погляду.

На його обличчі з’явилася легка, стримана усмішка… але цього разу без насмішки.

— Зрозумів, — відповів він спокійно.

Коротко.

Серйозно.

Еллі перевела погляд з одного на іншого, відчуваючи, як напруга трохи спала… але не зникла повністю.

Пол ще кілька секунд дивився на Ділана.

А потім ледь кивнув.

— От і добре.

І ця розмова…

Вона не завершила конфлікт.

Вона його тільки оформила.

Ділан глянув на Еллі, ледь торкаючись її руки:

— Я б із задоволенням залишився ще поговорити… — його голос був тихий, трохи сумний, — але маю справи, тренування, а турнір вже скоро.

Еллі кивнула, хоча всередині відчувала, що хотіла б, щоб він залишився ще хвилин десять… двадцять… довше.

Пол стояв поряд, спостерігаючи за цією миттю. Він мовчав, але його погляд був уважний.

— Добре, — тихо сказала Еллі, — розумію.

Ділан посміхнувся, ця посмішка була теплою, майже ніжною:

— Я тобі подзвоню, — додав він, — обіцяю.

Еллі відчула легкий присмак суму й радості одночасно.

Сум — що момент закінчився.

Радість — що він пообіцяв ще дзвонити.

— До зустрічі, — сказала вона тихо.

Ділан нахилився, ще раз торкнувся її щоки рукою, і потім обережно відійшов.

Вони дивилися один на одного кілька секунд, поки Ділан не зник у дверях.

Пол підняв погляд на Еллі, а потім на величезний кошик чорних троянд, який ще тримав Ділан у руках.

— Слухай… а звідки взялися такі величезні подарунки, якщо ви з ним зустрічаєтеся лише кілька місяців? — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася легка іронія і цікавість.

Еллі трохи збентежено кивнула, перевівши погляд на букет:

— Ну… він просто хотів, — сказала вона тихо, намагаючись виглядати невимушено. — Я не знаю, це… він так вирішив.

Пол скоса глянув на неї.

— «Просто хотів»… — повторив він, ніби смакуючи слова. — І вирішив, що треба одразу купити габарит, який зможе зламати будь-яку дверну раму?

Еллі злегка засміялася, але всередині її серце трошки стислося.

— Я ж не просила його про це, — тихо сказала вона. — І я не знаю, чи… чи нормально це…

Пол нахилився, спокійно, але уважно, дивлячись прямо в її очі:

— Нормально чи ні — не знаю, Еллі. Але я точно знаю одне: якщо хтось вирішить таким чином показати, що він хоче тебе… — він коротко зупинився, — то цей «хтось» ризикує отримати не зовсім дружній прийом.

Еллі перевела погляд вниз, трохи соромлячись, але всередині відчула дивне тепло.

Пол ще хвилину мовчав, потім додав:

— Просто пам’ятай, хто поруч із тобою завжди.

І в його словах була легка твердість, яка говорила більше, ніж тисяча обіцянок.

Пол злегка скоса глянув на Еллі, і його погляд став серйозним:

— Еллі… будь ласка, не вестись на такі подарунки, — сказав він тихо, але чітко. — Це ще нічого не означає.

Еллі зупинилася на хвилину, дивлячись на нього, трохи збентежена.

— Але… він ж подарував… — пробувала вона почати, але Пол підібрав слова раніше, ніж вона встигла сформулювати думку.

— Я знаю, що він подарував, — тихо відповів Пол, наближаючись трохи ближче, — але думати треба головою, а не серцем.

В його голосі не було агресії, тільки турбота.

— Я просто хочу, щоб ти була обережною, — додав він, — бо подарунки — це гарно… але справжня цінність не в них.

Еллі відчула, як її щоки трохи гарячіють, але в серці стало тепліше.

— Добре, — тихо сказала вона, злегка посміхаючись, — буду думати.

Пол кивнув, і на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка, яка говорила більше, ніж будь-які слова.

— Це все, що я хотів почути, — сказав він, і його погляд затримався на ній на кілька секунд, ніби перевіряючи, що вона справді зрозуміла.

Пол дивився на Еллі з легкою серйозністю, руки схрестивши на грудях.