Глава 109

Еллі вже відкрила дверцята, як раптом Ділан потягнувся до заднього сидіння.

— Стривай, — сказав він спокійно.

Вона обернулась:

— Що?

Він кивнув у сторону кошика:

— Ти ж сама це не донесеш.

Еллі на секунду зависла:

— Ділан… не треба, я якось…

Але він уже взявся за кошик.

— Я не залишу тебе з цим на вулиці, — коротко відповів він.

І в його голосі було щось таке, що не залишало місця для заперечень.

Еллі видихнула:

— Там Пол…

Він лише на секунду зупинився…

і ледь усміхнувся:

— Я знаю.

І підняв кошик.

Він виглядав ще більшим, ніж здавався раніше. Чорні троянди різко контрастували з тихим двором і звичайним будинком.

Еллі відчула, як серце почало битися швидше.

— Ділан… — тихо сказала вона, йдучи поруч, — це не найкраща ідея.

— Можливо, — спокійно відповів він. — Але правильна.

Вони підійшли до дверей.

Світло в будинку горіло.

Еллі відкрила…

І в цей момент вона відчула, як ніби два світи буквально зараз зіткнуться.

Позаду неї — Ділан, з величезним кошиком троянд.

Попереду — Пол.

І вона, між ними.

Двері повільно відчинилися.

Еллі першою переступила поріг, відчуваючи, як серце починає гучно стукати десь у грудях.

Позаду неї — Ділан.

З величезним кошиком чорних троянд у руках.

В будинку було світло.

Пол стояв у вітальні.

Він підняв погляд… і завмер.

Спочатку — на Еллі.

Потім — на Ділані.

І вже потім — на цих трояндах.

Тиша стала важкою.

Занадто.

Еллі відчула, як напруга буквально зависла в повітрі.

— Привіт… — тихо сказала вона, ніби пробуючи розрядити ситуацію.

Пол повільно кивнув:

— Привіт.

Його голос був спокійний.

Але занадто спокійний.

Його погляд знову ковзнув на Ділана.

Ділан у відповідь стояв рівно, впевнено, навіть не думаючи відступати.

— Думаю, це твоє, — сказав він спокійно, трохи піднімаючи кошик, ніби нагадуючи, для кого це все.

Еллі ніяково видихнула:

— Так… це мені.

Пол ледь стиснув щелепу, але одразу взяв себе в руки.

— Бачу, — коротко відповів він.

Пауза.

Ділан зробив крок вперед і поставив кошик на підлогу біля стіни.

Чорні троянди виглядали… занадто яскраво для цього дому.

Ніби чужі.

Ніби з іншого світу.

Еллі стояла між ними, відчуваючи, як всередині все стискається.

Ділан глянув на неї:

— Ну що ж… я, мабуть, піду.

Але він не поспішав іти.

Його погляд ще раз ковзнув по Полу.

І в цій короткій тиші було більше, ніж у будь-яких словах.

Ділан уже ніби збирався розвернутись до дверей, як раптом почув голос Пола.

— Та куди ж ти так швидко?

Тон був спокійний.

Навіть занадто ввічливий.

Ділан зупинився. Повільно обернувся.

Пол стояв, схрестивши руки, і дивився прямо на нього.

— Залишайся, — додав він з легкою усмішкою. — Посидиш з нами.

Тиша різко загусла.

Еллі завмерла.

Вона одразу зрозуміла — це не запрошення.

Це виклик.

Ділан ледь посміхнувся у відповідь:

— Думаєш, це хороша ідея?

Пол знизав плечима:

— А чому ні? Ти ж уже майже як свій.

Ці слова прозвучали… занадто точно.

Еллі нервово перевела погляд з одного на іншого:

— Пол…

Але він навіть не подивився на неї.

— Тим більше, — продовжив він спокійно, — цікаво познайомитися ближче з людиною, яка дарує такі… подарунки.

Його погляд ковзнув на чорні троянди.

Ділан тихо хмикнув:

— Ну, якщо тобі так цікаво…

Він зробив крок назад у кімнату.

— Я можу залишитись.

Еллі відчула, як у неї буквально похололи руки.

Вони реально це роблять…

Пол ледь кивнув, ніби саме цього і хотів:

— От і чудово.

Пауза.

— Еллі, може, чай?

Наче нічого не відбувається.

Наче це звичайний вечір.

Але напруга між ними була така, що її можна було різати ножем.

Вони вже сиділи в кімнаті.

Еллі нервово крутила чашку в руках, відчуваючи, як напруга буквально вібрує в повітрі.

Пол, ніби між іншим, перевів погляд на Ділана:

— То що… у вас якась річниця?

Пауза.

Еллі завмерла.

Ділан спокійно подивився на нього:

— Ні.

Легка пауза.

— Це просто подарунок.

Пол ледь усміхнувся, повільно кивнув і перевів погляд на той величезний кошик чорних троянд:

— Просто подарунок…

Він тихо видихнув, ніби обдумуючи:

— Цікаво.

Ще одна пауза.

— Бо я давно не бачив, щоб “просто подарунок” був такого… габариту.

Еллі опустила погляд, відчуваючи, як щоки починають горіти.

Ділан ледь нахилив голову, дивлячись прямо на Пола:

— Коли хочеш справити враження — дрібниці не працюють.

Пол підняв брову:

— Ааа… тобто це було про враження.

Ділан спокійно відповів:

— Це було про неї.

Ці слова зависли в повітрі.

Еллі відчула, як серце знову почало битися швидше.

Пол на секунду замовк.

Його погляд ковзнув на Еллі…

А потім назад на Ділана.

— Зрозуміло, — тихо сказав він.

Після короткої напруженої паузи Ділан раптом відставив чашку і трохи випрямився.

— До речі…

Його голос став спокійнішим, серйознішим.

Пол підняв на нього погляд.

Еллі теж насторожилась.

— Я хотів дещо сказати, — продовжив Ділан. — Тобі.

Він дивився прямо на Пола. Без посмішки. Без гри.

— За ті ситуації… де через мене Еллі було неприємно.

Коротка пауза.

— Я перепрошую.

Тиша.

Еллі завмерла. Вона точно не очікувала цього.

Пол не одразу відповів. Він уважно дивився на Ділана, ніби намагаючись зрозуміти — це щиро чи ще один хід у грі.