Глава 104

Спочатку була розминка.

Ми всі стали в ряд, і капітанка одразу задала темп. Без поблажок.

— Швидше! — пролунало різко. — Це не прогулянка!

Я повторювала рухи разом з усіма: нахили, стрибки, розтяжка. Тіло ще трохи не прокинулося, але поступово входило в ритм.

Я краєм ока помічала, як дівчата дивляться одна на одну. І на мене теж.

Оцінюють.

Спокійно… ти вмієш це.

Розминка закінчилась швидко. Занадто швидко.

— Добре, — сказала капітанка, плеснувши в долоні. — Тепер індивідуально.

Моє серце трохи стиснулося.

— Еллі, ти перша.

Звісно.

Я вийшла вперед. В залі стало тихіше.

— Та сама зв’язка, що ми вчили, — додала вона. — Подивимось, що ти запам’ятала.

Я кивнула, хоча всередині вже піднімалося хвилювання.

Музика увімкнулася.

Перші секунди — і я ніби зависла.

Зараз.

Я зробила перший рух. Потім другий.

І тіло раптом саме підхопило ритм.

Поворот. Крок. Різкий акцент руками. Перехід у більш м’який рух.

Я відчула музику.

І вже не думала про них.

Я танцювала.

Так, як звикла. З енергією. З характером. Трохи інакше, ніж вони — але по-своєму.

На середині зв’язки я навіть почала ловити кайф.

Ось воно.

Останній рух. Чітка зупинка.

Тиша.

Я важко видихнула і підняла погляд.

Вони дивилися.

Декілька дівчат переглянулися. Хтось підняв брову.

Капітанка зробила паузу…

— Не так, як у нас, — сказала вона.

Моє серце на секунду впало.

І тут вона додала:

— Але… впевнено.

Я не відразу зрозуміла, це добре чи ні.

— Ще треба працювати над синхронністю, — продовжила вона. — Але база є.

Я ледь кивнула.

Це не було захоплення.

Але й не провал.

І головне — я витримала.

Я повернулася на своє місце, відчуваючи, як серце все ще швидко б’ється.

Тренування закінчилося, і я відчула, як втома накриває тіло.

Ми стояли разом, поки капітанка ще раз пробігалася поглядом по всіх. Потім її погляд зупинився на мені.

— Еллі.

Я трохи напружилась, але вийшла вперед.

Вона склала руки на грудях і кілька секунд мовчала, ніби спеціально тягнула паузу.

— В принципі… могло бути і гірше.

Я ледь стримала усмішку.

Ну, дякую.

— Для новачка ти станцювала непогано, — продовжила вона. — Видно, що ти вмієш рухатися.

Я кивнула:

— Дякую.

Але вона одразу ж змінила тон:

— Але не розслабляйся.

Я підняла на неї очі.

— Далі поблажок не буде.

В залі стало тихіше.

— Якщо ти в команді — ти працюєш як всі. Без “я звикла інакше”, без “мені так зручніше”. Зрозуміло?

Я відчула, як всередині щось трохи загорілося.

— Зрозуміло, — спокійно відповіла я.

Вона кивнула:

— Побачимо, як ти покажеш себе далі.

Я повернулася назад до дівчат.

Хтось з них ледь посміхнувся, хтось просто знизав плечима.

А я стояла і відчувала дивну суміш:

втома, напруга… і азарт.

Бо тепер це вже було не просто “спробувати”.

Тепер це було — довести.

І собі, і їм.

Коли тренування нарешті закінчилося, я вийшла із залу разом з іншими дівчатами. Ноги трохи гуділи від втоми, але всередині було відчуття, що я витримала.

Я вже збиралася написати Полу, як обіцяла…

Але раптом помітила його.

Ділан стояв трохи осторонь, спертий на стіну, ніби чекав саме мене.

Серце на секунду стиснулося.

Він підняв погляд і, побачивши мене, одразу усміхнувся:

— Ну що, зірка, вижила?

Я ледь усміхнулася у відповідь і підійшла ближче:

— Ледь-ледь.

— Я ж казав, що ти впораєшся, — сказав він впевнено.

Я знизала плечима:

— Сказали, що “могло бути і гірше”.

Він тихо засміявся:

— Для них це комплімент.

Я подивилася на нього уважніше:

— Ти довго чекав?

— Достатньо, — відповів він. — Хотів побачити тебе після тренування.

Це прозвучало… приємно.

Але десь глибоко я відчула легке сум’яття.

— І як я виглядаю? — запитала я з легкою іронією.

Він окинув мене поглядом:

— Як людина, яка щойно всіх там рознесла.

Я закотила очі:

— Не перебільшуй.

Він зробив крок ближче:

— Я серйозно. Я ж бачив, як ти танцюєш.

Я на секунду завмерла.

— Ти знову дивився?

Він усміхнувся:

— А як інакше?

Між нами повисла пауза.

І раптом я зрозуміла, що зараз поруч із ним… зовсім інше відчуття, ніж було зранку.

Тут — трохи напруги. Трохи гри. Трохи невідомості.

— Ну що, підеш зі мною? — спитав він.

Я на секунду задумалась.

І десь глибоко з’явилася дивна думка:

З ним все складніше.

Але вголос я лише сказала:

— Подивимось.

І ледь усміхнулася.

Він раптом зробив крок ближче.

І, не питаючи, обійняв мене.

Я на секунду завмерла.

Його обійми були впевнені, сильні… ніби він знав, що я не відштовхну.

— Я дуже скучив, — тихо сказав він біля мого вуха.

Серце здригнулося.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як руки самі по собі лягають йому у відповідь на спину.

— Серйозно… — продовжив він. — Я реально рахував години до нашої зустрічі.

Я ледь усміхнулася, хоча всередині щось було не до кінця спокійне.

— Ти перебільшуєш, — тихо сказала я.

Він трохи відсторонився, але не відпустив повністю. Подивився прямо в очі:

— Ні.

Коротко. Впевнено.

І від цього погляду стало трохи… тісно.

Я на секунду розгубилася, але потім відвела погляд:

— У тебе ж тренування постійно… коли ти встигаєш рахувати?

Він ледь усміхнувся:

— Коли думаю про тебе.

Я тихо видихнула.

Це було красиво.