Глава 103

Я ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, намагаючись заспокоїтись.

Не можна…

Але думки не зникали. Вони лише змінювалися.

Я знову повільно повернула голову до нього. Пол спав так само спокійно, ніби нічого у світі не могло його потурбувати.

І раптом… мені стало трохи легше.

Я ж можу просто…

Нічого такого.

Просто…

Я обережно підсунулася трохи ближче, настільки тихо, ніби боялася навіть повітря зрушити. Серце билося десь у горлі.

— Це нічого не значить… — ледь чутно прошепотіла я, ніби виправдовуючись перед собою.

Я нахилилася до нього.

На секунду завмерла.

І дуже обережно… ледь торкнулася губами його щоки.

М’яко. Швидко. Майже невагомо.

Наче цього й не було.

Я відразу ж відсунулася назад, ніби мене хтось спіймав на гарячому. Серце калатало шалено.

— Боже… — прошепотіла я, ховаючи обличчя в ковдру.

Мені стало ніяково. Дуже. Але водночас…

Тепло.

Так, ніби я дозволила собі щось маленьке, своє, потаємне. Те, що ніхто не побачив і не дізнається.

Я знову глянула на нього. Він спав. Нічого не помітив.

І я ледь посміхнулася.

І добре…

Я повернулася на бік, притискаючи до себе ковдру, і заплющила очі, намагаючись заспокоїти серце.

Тепер я точно знала: це вже не просто почуття.

Це щось значно глибше.

Я прокинулася від м’якого світла, що пробивалося крізь штори.

На секунду я не зрозуміла, де я.

А потім… відчула тепло поруч.

І все згадала.

Я різко завмерла.

Пол.

Він спав поруч, трохи повернутий у мій бік. Його рука лежала недалеко від мене, і відстань між нами була значно меншою, ніж вчора ввечері.

Серце миттєво почало битися швидше.

Спокійно… тільки не панікуй…

Я обережно підняла погляд на нього. Він ще спав.

І перша думка, яка вдарила в голову:

Я його поцілувала.

Мені стало гаряче.

Я швидко відвела погляд і зробила вигляд, ніби тільки прокинулася.

— Добрий ранок… — тихо пробурмотіла я, хоча він ще навіть не відкрив очей.

Через кілька секунд Пол повільно прокинувся, моргнув і подивився на мене трохи сонно.

— Доброго… — відповів він хриплуватим голосом.

Між нами зависла пауза.

Дивна. Трохи напружена.

Я не знала, куди подіти очі.

— Ем… дякую… за вчора, — сказала я, поправляючи ковдру, ніби це було надзвичайно важливо.

Пол ледь усміхнувся:

— Та нема за що. Гроза пройшла?

— Так… вже тихо, — відповіла я і нарешті на секунду подивилася на нього.

І одразу ж відвела погляд знову.

Веди себе нормально…

Пол трохи піднявся на лікті, дивлячись на мене уважніше:

— Ти як? Вже не страшно?

— Ні… — я ледь усміхнулася. — З тобою… було не страшно.

Слова вирвалися самі.

Я одразу прикусила губу.

Пол нічого не сказав, тільки м’яко подивився на мене. І від цього стало ще ніяковіше.

Я різко піднялася з ліжка:

— Я піду… зроблю чай.

— Еллі… — тихо покликав він.

Я зупинилася, але не обернулася.

— Все нормально, — сказав він спокійно.

Я кивнула, хоча він цього не бачив, і швидко вийшла з кімнати.

Серце калатало. Бо я знала, після цієї ночі щось змінилося.

Навіть якщо ніхто цього ще не сказав вголос.

Я стояла на кухні, наливаючи чай, і намагалася виглядати максимально спокійно.

Наче нічого не сталося.

Хоча всередині все ще було зовсім не спокійно.

Я почула кроки позаду.

Пол.

— Не втекла далеко, — тихо сказав він з легкою усмішкою.

Я видихнула і теж ледь усміхнулася:

— Та ні… просто чай хотіла зробити.

Він підійшов ближче, сперся на стільницю поруч.

— Як настрій? — запитав він. — У тебе ж сьогодні репетиція перед турніром.

Я на секунду задумалася, дивлячись у чашку.

— Якщо чесно… трохи хвилююся, — відповіла я чесно.

Пол кивнув, ніби це було абсолютно нормально:

— Це добре. Значить, тобі не байдуже.

Я тихо засміялася:

— Дякую, заспокоїв.

Він усміхнувся у відповідь:

— Я серйозно. Ти ж вчора казала, що це щось типу перевірки.

Я кивнула:

— Так… подивляться, наскільки я взагалі підходжу команді.

На секунду стало тихо.

— І ти підходиш, — впевнено сказав Пол.

Я підняла на нього очі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я знаю тебе, — просто відповів він.

Ці слова знову зачепили щось всередині.

Я швидко відвела погляд і взяла чашку в руки:

— Ну… подивимось.

Пол трохи нахилив голову:

— Ти знову сумніваєшся?

— Трошки, — чесно сказала я.

Він зробив крок ближче, але вже обережніше, ніби відчував мою ніяковість після ранку.

— Еллі, — тихо сказав він, — ти не повинна бути як вони. Ти повинна бути собою. І цього вже достатньо.

Я стиснула чашку трохи сильніше.

Саме тому…

Я ледь усміхнулася:

— Добре. Я постараюся.

Пол кивнув:

— Оце вже краще.

І знову — ця тиша між нами.

Але тепер вона була не такою напруженою.

Швидше… наповненою.

Я зробила ковток чаю і тихо сказала:

— Дякую, що був зі мною вночі.

Пол глянув на мене м’яко:

— Я завжди буду поруч.

Серце знову зробило дивний рух.

Я швидко відвела погляд, щоб він цього не помітив.

— Мені вже треба збиратися…

— Я підвезу, — одразу сказав він.

Я на секунду завмерла… але потім кивнула:

— Добре.

І сама собі подумала:

Схоже, сьогодні буде складний день… не тільки через танці.

Я вже збиралася виходити, коли телефон у руці тихо завібрував.

Я машинально глянула на екран.

Ділан.

Серце на секунду стиснулося.

Я відкрила повідомлення:

«Удачі тобі сьогодні на репетиції. Ти впораєшся.»