Глава 101

Я бачила, що на телефоні знову дзвонить Ділан. Він пропав на день чи два, і я не знала, як реагувати. Серце трохи стиснулося від хвилювання і роздратування одночасно.

Пол помітив мій погляд і спокійно сказав:

— Можеш брати слухавку на динамік, якщо хочеш. Якщо у вас такі серйозні стосунки, я не можу забороняти.

Я трохи похитала головою, і він додав із легкою усмішкою:

— Якщо хочеш поговорити — говори. Але знай, що я поруч.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи змішану бурю емоцій, і відповіла:

— Я… не знаю. Скільки в нас серйозності — теж не знаю.

Пол лише поглянув на мене ніжно, мовляв, усе буде добре, і дозволив мені на мить відкласти всі складні рішення, просто бути тут і зараз.

Я включила телефон на максимальну гучність, щоб Ділан точно почув мене. Серце калатало, а пальці тремтіли, коли я натискала на «Динамік».

— Я сумую, — почала я, і відразу відчувала, як слова трохи тремтять. — Але я розумію, що у тебе зараз дуже багато тренувань… Турнір через декілька днів.

Пол стояв поруч і просто слухав. Його присутність давала дивне відчуття безпеки — ніби він знає, що я хвилююся, і дозволяє мені це робити. Я відчула, як серце трохи заспокоюється, але водночас — невидима напруга від Ділана, від його відсутності та від того, що я знову тут, між двома зовсім різними людьми.

Я намагалася говорити спокійно, але Пол просто спостерігав, як я відкриваюся, без жодного осуду. Це було дивно… і водночас дуже добре.

Я слухала, як Пол говорив, і відчувала, що кожне його слово намагається мене заспокоїти.

— Єдине, що я можу порадити, — сказав він, — це щоб ти не давала себе образити. І якщо він раптом зробить щось погане, просто скажи мені. Я буду поруч і захищу тебе.

Я відчула, як тепло розлилося в грудях. Ніби він тут, ніби він стоїть між мною і світом, і мені не треба боятися.

— Дякую, — прошепотіла я, і навіть посміхнулася трохи, хоч серце ще калатало.

Потім я не витримала й запитала:

— А наскільки сильно ти посварився з Каролін через мене?

Пол злегка посміхнувся, ніби хоче зняти мої тривоги.

— Сподіваюся, що це просто дурниці, — сказав він. — З Каролін ми швидше за все помиримося. Не хвилюйся про це.

Я кивнула, але в душі знала: хоч він і заспокоює мене, у моїй голові все одно крутилися думки про Ділана. Проте зараз було добре. Зараз Пол був поруч, і цього було достатньо.

Пол обережно глянув на мене і спитав:

— Елі, а коли у тебе наступне тренування?

Я трохи задумалася, але відповіла:

— Завтра, і це буде доволі довгий день… Там і репетиція, і… ну, ніби як контрольна по танцю. Перевірятимуть, наскільки я злагоджена з командою.

Пол усміхнувся мені, і в його очах було тепло, спокій, підтримка.

— Все буде гаразд, — сказав він. — Ти молодець, і на все здатна.

Мені стало так приємно, що він так говорить. Я відчула, як серце трохи прискорює ритм. У той момент я подумала про себе: саме тому я його полюбила. Не через подарунки чи слова, а через те, що він завжди поруч, вірить у мене і піднімає мене, навіть коли я трохи боюся чи сумніваюся.