Глава 96

Після розмови дівчата ще трохи посиділи, а потім попрощалися і розійшлися по домівках.

Еллі повільно йшла додому, обдумуючи все, що почула.

Коли вона зайшла, в домі було тихо.

З кімнати Пола чувся його голос.

Він говорив спокійно, зосереджено.

Онлайн-зустріч.

Еллі обережно заглянула в кімнату.

Пол сидів за столом, ноутбук перед ним, якісь документи поруч. Він виглядав серйозно, впевнений, зібраний — зовсім інший, ніж у їхніх звичайних розмовах.

Він підняв на неї погляд.

Еллі тихо усміхнулась і просто кивнула: я вдома.

Пол ледь помітно кивнув у відповідь і знову повернувся до розмови.

Вона не стала заважати.

Тихо зачинила двері і пішла на кухню.

Поставила чайник.

Вода почала шуміти, і цей звук якось заспокоював.

Еллі зробила собі чай і, трохи подумавши, повернулась назад.

Сіла неподалік.

Так, щоб не заважати.

І просто… дивилась.

Пол говорив впевнено, іноді трохи хмурився, щось пояснював, кивав. Його голос був рівний, стриманий.

Він був зібраний. Дорослий.

І їй це подобалось.

Дуже.

Вона обхопила чашку руками і тихо посміхнулась.

Їй подобалось спостерігати за ним.

Без слів.

Просто бачити, як він думає, як говорить, як поводиться.

В такі моменти він здавався ще ближчим.

Розмова нарешті закінчилась.

Пол закрив ноутбук, провів рукою по обличчю і на секунду заплющив очі, ніби скидаючи з себе напругу.

А потім перевів погляд на Еллі.

— Ти тут весь цей час була? — тихо запитав він.

Еллі ледь усміхнулась, піднявши чашку з чаєм:

— Мгм. Не хотіла заважати.

Пол трохи нахилив голову, дивлячись на неї уважніше.

— Як пройшов твій день?

Вона на секунду задумалась…

згадала школу, подруг, розмови…

і все інше, про що не сказала.

— Все добре, — тихо відповіла вона.

Пол дивився ще кілька секунд, ніби намагався зрозуміти, чи це правда.

А потім просто підійшов ближче.

Обережно.

І ніжно поцілував її в чоло.

— Добре, — тихо сказав він.

Еллі на мить завмерла.

Цей жест був таким простим…

але таким теплим.

Вона заплющила очі, ледь усміхнулась і тихо видихнула.

І в цю секунду їй знову стало спокійно.

Наче все на своїх місцях.

— Слухай… до речі… тут така справа, Ел…

Я підняла на нього погляд.

Його голос був спокійний, але я вже навчилась відчувати — коли за цим щось стоїть.

— Керолін хотіла завтра піти погуляти… — продовжив він. — І казала, щоб я взяв тебе з собою, якщо ти захочеш.

Я завмерла.

Захочеш.

Цікаве слово.

Наче в мене є вибір.

Я відвела погляд, зробила ковток чаю, хоча він вже був майже холодний.

Керолін.

Чомусь навіть саме її ім’я викликало в мені дивне відчуття.

Ніби щось слизьке і неприємне.

Вона усміхається.

Говорить м’яко.

Поводиться правильно.

Але…

Я їй не довіряю.

— Не знаю, — тихо сказала я. — Подивимось.

Пол не тиснув.

Як завжди.

— Як скажеш, — просто відповів він.

І саме це було найгірше.

Бо якби він наполягав — я могла б відмовитись.

Якби змушував — я б вперлась.

А так…

це мій вибір.

Я поставила чашку на стіл і втупилась кудись перед собою.

З одного боку — Пол.

Завжди поруч.

Завжди спокій.

З іншого…

Ділан.

І хаос, який чомусь тягне мене до себе.

Я заплющила очі.

— Добре, — тихо сказала я. — Я піду.

Пол подивився на мене:

— Впевнена?

Я кивнула.

— Так.

Хоча всередині я не була впевнена ні в чому.

Ділан знову зник.

Ні повідомлень.

Ні дзвінків.

Наче його і не було.

Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і крутила телефон в руках.

Смішно.

Ще кілька годин тому він був поруч,

дивився на мене так, ніби я — весь його світ.

А зараз…

тиша.

Я стиснула телефон сильніше.

— Як так взагалі можна?.. — тихо прошепотіла я.

І найгірше — я вже починала звикати до цього.

До цих його зникнень.

До цих “гойдалок”.

Коли спочатку дуже добре…

а потім різко — нічого.

Я перевернулась на бік.

І тут в голову знову прийшла інша думка.

Керолін.

Завтра.

Я скривилась.

Чомусь ця зустріч напружувала мене навіть більше, ніж відсутність Ділана.

Бо з ним все хоча б зрозуміло —

хаос, емоції, ризик.

А з нею…

тиха небезпека.

Вона не кричить.

Не тисне відкрито.

Вона просто… змінює все навколо.

Я сіла на ліжку, обійнявши коліна.

— Чого ти взагалі хочеш?.. — подумала я.

Забрати Пола?

Бути поруч з ним?

Чи просто… витіснити мене?

Я глибоко вдихнула.

І раптом зловила себе на думці —

я боюсь. Не її.

А того, що одного дня він справді піде. І залишить мене.

Телефон раптом завібрував.

Я різко обернулась.

Серце чомусь одразу прискорилось.

Ділан.

Я відкрила повідомлення.

«Я скучив за тобою.»

«Але сьогодні не вийде побачитись. Знову тренування.»

Я дивилась на екран кілька секунд.

І… не усміхнулась.

Як раніше.

Я повільно видихнула і сіла на ліжко.

— Звичайно… — тихо сказала я.

Скучив.

Але не приїде.

Але не подзвонить.

Але знову десь там… без мене.

Я провела пальцем по екрану, ніби думаючи, що відповісти.

І раптом зловила себе на дивній думці —

мене це більше не радує.

Раніше б я світилась від одного “скучив”.

А зараз…

це звучало як щось незавершене.

Наче половина уваги.