Глава 93

Я кілька секунд мовчала, а потім раптом підняла на нього погляд:

— Слухай… а що ти взагалі будеш робити на цьому турнірі?

Пол трохи здивувався:

— В сенсі?

— Ну… ти казав, що ви його спонсоруєте. Але що саме?

Він спокійно сперся на стілець:

— Нас мають представити.

— Нас?

— Мене і мого друга, Клауса, — відповів він.

Я трохи підняла брови:

— Ого…

— Та нічого особливого, — знизав плечима Пол. — Просто вийдемо, скажуть кілька слів про нас…

— І все?

Він ледь усміхнувся:

— Ну і, можливо, мені доведеться сказати кілька слів.

Я на секунду завмерла.

— Ти будеш виступати перед всією школою?

— Виходить, що так, — спокійно відповів він.

Я дивилась на нього з щирим здивуванням.

— Я, якщо чесно… вражена.

Він трохи нахилив голову:

— Чим саме?

— Ну… — я усміхнулась. — Ти такий… спокійний, ніби це нічого особливого.

— А що в цьому такого? — відповів він. — Це ж не вперше.

— Все одно, — сказала я. — Я б, напевно, вже панікувала.

Він тихо хмикнув:

— А ти ж теж будеш виступати.

Я одразу видихнула:

— Це інше.

— Чим?

Я задумалась:

— Там хоча б не треба говорити.

Він усміхнувся:

— Зате тебе будуть більше розглядати.

— Дякую, заспокоїв, — я закотила очі.

Пол тихо засміявся.

— Не переживай, — додав він. — Ти впораєшся.

Я подивилась на нього.

— А ти?

Він на секунду задумався…

— Я теж.

І це прозвучало так просто і впевнено, що я навіть не сумнівалась.

Я вже трохи розслабилась після розмови з Полом, як раптом телефон завібрував.

Я глянула на екран.

Ділан.

Серце знову зробило той самий дивний рух.

Я відкрила повідомлення:

«Готуйся.»

«Я хочу познайомити тебе з деким.»

Я нахмурилась.

— З ким?.. — тихо прошепотіла я.

Пол глянув на мене:

— Щось сталося?

Я швидко заблокувала телефон:

— Та… ні. Подруги пишуть.

Він кілька секунд дивився на мене, ніби щось помітив… але нічого не сказав.

— Я піду до себе, — швидко додала я.

— Добре, — спокійно відповів він.

Я зайшла в кімнату і зачинила двері.

Знову відкрила повідомлення.

Пальці зависли над клавіатурою.

«З деким?» — написала я.

Відповідь прийшла майже одразу:

«Побачиш.»

Мене це чомусь напружило.

— Що ти задумав… — прошепотіла я.

Я подивилась на своє відображення у дзеркалі.

Всередині знову це відчуття — цікавість… змішана з тривогою.

І найгірше — я все одно хочу піти.

Коли почало сутеніти, я вже кілька разів підходила до вікна.

Сама не розуміла — навіщо.

І раптом…

Світло фар.

Машина зупинилася трохи далі від будинку. Не прямо під вікнами.

Я одразу зрозуміла — це він.

Ділан.

Серце почало битися швидше.

Я швидко накинула куртку, тихо вийшла з кімнати.

— Я на хвилинку, — кинула я Полу.

— Добре, — спокійно відповів він.

Я вийшла з дому і зачинила двері.

Прохолодне повітря одразу вдарило в обличчя.

— Ну ти і шифруєшся, — сказала я, підійшовши до машини.

Ділан усміхнувся:

— Не хочу, щоб нас зайвий раз бачили.

Я сіла в машину.

— Куди їдемо?

Він глянув на мене:

— Познайомлю тебе з нормальними людьми.

Я підняла брову:

— А я думала, ти мене з кимось важливим знайомиш.

— Вони і є важливі, — спокійно сказав він. — Моя команда.

Машина рушила.

— У вас тренування?

— Так, — кивнув він. — Перед турніром треба зібратись.

Ми приїхали на поле.

Там уже були хлопці — шум, сміх, м’ячі, крики.

Енергія відчувалась одразу.

— О, Діл! — хтось гукнув.

Він вийшов з машини, я — за ним.

Кілька хлопців одразу звернули увагу на мене.

Погляди.

Оцінка.

— Це вона? — почувся чийсь голос.

Я напружилась.

Ділан підійшов ближче до них, поклав руку мені на спину, трохи підштовхнув вперед:

— Знайомтесь. Це Еллі.

— Та сама? — посміхнувся один з них.

— Та сама, — відповів Ділан.

Я глянула на нього:

— В якому сенсі “та сама”?

Він лише ледь усміхнувся:

— Я про тебе розповідав.

— Сподіваюсь, тільки хороше, — сказала я, намагаючись звучати впевнено.

— Залежить, — хтось засміявся.

Я перевела погляд на Ділана.

Він стояв спокійно. Впевнено.

Ніби тут — його територія.

— Не звертай уваги, — тихо сказав він мені. — Вони просто… такі.

Але я вже відчувала —

я тут чужа.

І водночас…

він ніби робить мене частиною цього всього.

— Сідай, подивишся, як ми граємо, — сказав він.

Я кивнула.

Сіла трохи осторонь.

А він побіг до команди.

І коли почалося тренування…

я знову побачила іншого Ділана.

Жорсткого.

Швидкого.

Агресивного.

І… такого, від якого неможливо відірвати погляд.

Поле наповнювалось шумом: свистки, удари м’яча, крики тренера.

Ділан виходить на поле — одразу видно, що він не просто гравець, а лідер. Його постава пряма, плечі розправлені, очі сфокусовані на м’ячі і на кожному гравцеві навколо. Він починає розминку: швидкі присідання, ривки, пробіжки вздовж лінії поля, відчутно ритмічно і впевнено.

— Хлопці! — кричить він команді. — Пам’ятайте, ніяких халтур! Весь час на максимум!

Команда реагує миттєво: паси, удари, блоки — Ділан керує всім, роздає поради, підказує, як краще захопити м’яч, як утримати позицію. Він рухається швидко, жорстко, іноді різко — це змушує всіх бути уважними. Його агресивність на полі не агресія до людей, а чистий азарт, впевненість і концентрація.