Глава 92

Ми йшли поруч мовчки кілька хвилин. Повітря було прохолодне, але поруч із ним я знову відчувала цю дивну суміш — спокою і напруги одночасно.

— Ну і як тобі тренування з черлідерками? — нарешті запитав Ділан, глянувши на мене.

Я тихо усміхнулася:

— В принципі… потерпіти можна.

Він ледь хмикнув:

— “Потерпіти”, серйозно?

— Ну а що ти хотів? — я знизала плечима. — Це не зовсім мій стиль.

— Я помітив, — сказав він.

Я повернула голову:

— В сенсі?

Він подивився прямо на мене:

— Я дивився на тебе. Як ти танцюєш.

Серце трохи стиснулося.

— І? — тихіше запитала я.

Він посміхнувся, але цього разу без насмішки:

— Ти там не така, як вони.

— Дякую, — одразу відповіла я.

— Це не образа, — додав він. — Це…

Він зробив паузу, ніби підбирав слова.

— Це краще.

Я нічого не сказала, але всередині щось ледь відгукнулося.

— Ти рухаєшся по-іншому, — продовжив він. — Більш… жива.

Я відвела погляд:

— Вони теж нормально танцюють. Просто по-своєму.

— Можливо, — сказав він. — Але на тебе хочеться дивитися.

Я відчула, як щоки трохи теплішають.

— Не починай, — тихо сказала я.

Він усміхнувся:

— Я серйозно.

Кілька секунд ми йшли мовчки.

— На турнірі всі це побачать, — додав він.

Я глянула на нього:

— Мені байдуже, хто що подумає.

Він нахилив голову:

— А мені — ні.

— Чому?

Він зупинився на секунду і подивився на мене:

— Бо ти моя.

І знову це.

Я одразу відчула, як щось всередині напружилося.

— Ділан… — почала я.

Але він вже зробив крок ближче, ніби не даючи мені закінчити.

— Просто не забувай про це, — тихо сказав він.

І я знову опинилася на цій межі — де слова звучать як комплімент, але відчуваються як контроль.

Після тренування я не пішла одразу додому.

Ми домовились з дівчатами прогулятися.

Я вийшла зі школи… і одразу побачила їх — вони стояли трохи далі, сміялися, махнули мені рукою.

І поруч зі мною…

стояв Ділан.

Він щось розповідав, а я навіть не одразу помітила, як ми знову почали нормально спілкуватися.

— О, це мої, — сказала я, кивнувши в їх бік.

Він глянув:

— Ті самі?

— Так, — я усміхнулася. — Хочеш, познайомлю?

Він знизав плечима:

— Чому ні.

Ми підійшли ближче.

Дівчата одразу змінили вираз обличчя — цікавість, оцінка… і трохи напруги.

— Привіт, — сказала я. — Це Ділан.

Він кивнув:

— Привіт.

Одна з подруг усміхнулася:

— Це той самий Ділан?

Я ледь напружилась:

— Так.

Він подивився на мене боком, ніби відчув цей момент.

— Чули про мене? — з легкою усмішкою запитав він.

— Трохи, — відповіла інша дівчина.

— Сподіваюсь, тільки хороше, — сказав він, але в голосі була ледь відчутна іронія.

Я швидко втрутилась:

— Та перестань.

Щоб розрядити атмосферу, я додала:

— Ми якраз збирались гуляти.

— Я не заважаю? — запитав Ділан, але навіть не звучало так, ніби він справді готовий піти.

Подруги переглянулися.

— Та ні, — сказала одна, але не дуже впевнено.

Я відчула це.

І водночас — як Ділан стає трохи ближче до мене.

Ненав’язливо. Але так, щоб всі це побачили.

Його рука ледь торкнулася моєї.

— Тоді пішли, — сказав він.

Ми рушили разом.

Дівчата трохи відстали, а потім одна тихо прошепотіла мені:

— Ти впевнена?

Я зробила вигляд, що не почула.

— Куди йдемо? — запитав Ділан.

— Просто гуляти, — відповіла я.

— Мені підходить, — сказав він.

Я відчула на собі погляди подруг.

І знову це дивне відчуття —ніби я стою між двома світами.

І поки що я не обираю.

Ми йшли разом, і розмова якось… пішла.

Легко.

Навіть занадто.

— То ти в черлідерки подалась? — з усмішкою запитала одна з подруг.

— Тимчасово, — відповіла я. — Це більше… принцип.

— Вона просто не могла програти, — вставив Ділан.

Я глянула на нього:

— Не могла.

— І правильно, — він усміхнувся. — Я б теж не відступив.

Подруги переглянулись.

— Ти граєш на турнірі, так? — запитала інша.

— Так, — кивнув він. — Побачите, як ми виграємо.

— Самовпевнено, — хтось усміхнувся.

— Просто знаю свої можливості, — спокійно відповів він.

І це не звучало як хвастощі.

Це звучало… впевнено.

Я навіть сама на секунду зависла, дивлячись на нього.

— А ти що любиш, крім регбі? — запитала одна з дівчат.

— Різне, — відповів він. — Але зараз, мабуть, найбільше — проводити час з нею.

І він кивнув на мене.

Я відчула, як щоки трохи потепліли.

— Ой, — тихо протягнула подруга, усміхаючись.

Я легенько штовхнула його:

— Не починай.

— Я ж правду кажу, — спокійно відповів він.

І все це виглядало… ідеально.

Він жартував.

Він слухав.

Він не перебивав.

Він відповідав так, що кожній було комфортно.

Навіть мої подруги почали розслаблятися.

Я бачила це.

І це було дивно.

Бо це був… інший Ділан.

— Ну, якщо ти її не образиш, — сказала одна з них напівжартома, — то, можливо, ти нам навіть сподобаєшся.

Він злегка усміхнувся:

— Я постараюсь.

І сказав це так… ніби він справді хороший хлопець.

Я на секунду повірила.

Справді повірила.

— Бачиш, — тихо сказав він мені, нахилившись ближче, щоб інші не чули, — я можу бути нормальним.

Я глянула на нього.

— Я це бачу, — прошепотіла я.

І саме це було найнебезпечніше.

Бо коли він такий — мені складно згадати, чому я взагалі злилася.