Глава 91

Я ще не встигла забрати свою руку, як слова самі почали виходити.

— Я сьогодні посварилась з черлідерками, — сказала я, дивлячись на нього.

Ділан трохи нахилив голову:

— Серйозно?

— Так, — я фиркнула. — Вони почали щось говорити… ну і я показала, що вмію.

— Ти? — він усміхнувся. — І що було далі?

Я коротко розповіла все — як вони мене зачепили, як я станцювала, як виклик прийняла.

Чим більше я говорила, тим уважніше він дивився.

— Ти серйозно погодилась виступити перед усією школою? — перепитав він.

— Так, — я знизала плечима. — А що?

Він на секунду замовк… а потім усміхнувся. І ця усмішка була дивною — ніби він щось прорахував.

— Ти розумієш, що це означає?

Я нахмурилась:

— Що?

Він нахилився ближче:

— Це ж той самий турнір. Дуже важливий.

Моє серце трохи стиснулося.

— І?

— І ти будеш виступати… перед моєю грою, — тихо сказав він, не відводячи погляду.

Я завмерла.

— Тобто… — почала я.

— Тобто всі будуть дивитися, — продовжив він. — І на мене. І на тебе.

Його пальці легше стиснули мою руку.

— Мені навіть подобається, — додав він тихіше. — Моя дівчина на полі.

Всередині щось перевернулося.

З одного боку — це звучало… захопливо.

З іншого — я відчула, як він знову прив’язує це до себе.

— Це не для тебе, — сказала я трохи різкіше, ніж хотіла.

Він усміхнувся, але в очах з’явилася тінь:

— Побачимо.

Кілька секунд ми просто дивилися один на одного.

І я знову відчула це знайоме відчуття — ніби я стою на межі.

Після школи я повернулася додому.

Пол був уже там — щось розбирав на кухні, як завжди спокійний і зосереджений.

— О, ти вже прийшла, — він підняв на мене погляд. — Як справи?

Я скинула рюкзак і, не стримуючи усмішки, сказала:

— Я буду виступати.

— В сенсі? — він нахмурився.

— З черлідерками, — додала я.

Пол завмер.

— Що?..

Я ледь стримала сміх від його реакції.

— Ну… так вийшло.

— Еллі, — він відклав те, що тримав у руках. — Ти ж ненавидиш такі танці.

Я знизала плечима:

— Я не ненавиджу… просто це не моє.

— Це взагалі не про тебе, — сказав він прямо. — Хто тебе змусив?

Я трохи відвела погляд:

— Ніхто не змушував. Я просто… посперечалась з однією з них.

Пол зітхнув і провів рукою по волоссю.

— І ти, звісно, погодилась.

— Ну так, — я усміхнулася. — Я ж не могла відступити.

Він подивився на мене уважніше.

— І коли це все?

— На турнірі. Перед грою.

Пол раптом тихо хмикнув.

— Це навіть цікаво…

Я підняла брову:

— В якому сенсі?

— В тому, що я якраз буду там, — спокійно сказав він.

— Що?

— Ми з другом спонсоруємо цей турнір, — додав він, ніби це щось абсолютно звичайне.

Я застигла.

— Тобто… ти будеш це все бачити?

— Звісно, — він трохи посміхнувся. — Не щодня побачиш, як ти танцюєш… ще й у такому форматі.

Мені стало якось ніяково.

— Це буде не те, що ти думаєш, — швидко сказала я.

— Я нічого не думаю, — відповів Пол спокійно. — Просто подивлюся.

І саме це «просто подивлюся» чомусь змусило мене хвилюватися ще більше, ніж якби він почав щось критикувати.

— Я все одно зроблю по-своєму, — тихо додала я.

Пол кивнув:

— Я в цьому навіть не сумніваюсь.

І в його голосі було щось таке… ніби він знає мене краще, ніж я сама.

Я тільки-но зайшла в кімнату, як телефон завібрував.

Незнайомий номер.

Я відкрила повідомлення.

«Це Селеста. Капітанка черлідерок.»

«Ти не передумала?»

«Чи вже злякалась?»

Я закотила очі.

Звісно.

Я швидко набрала відповідь:

«Я в ділі.»

Кілька секунд — і нове повідомлення:

«Добре. Тоді завтра. 16:00. Спортивний зал.»

«І не запізнюйся.»

Я посміхнулася.

— Подивимось, хто ще не запізниться…

Наступного дня я зайшла в зал.

Вони вже були там. Всі. В однакових формах, зібрані, ідеальні.

І, звісно, Селеста стояла попереду.

Вона окинула мене поглядом зверху вниз.

— Прийшла.

— Як бачиш, — відповіла я.

— Подивимось, як довго ти протримаєшся, — холодно сказала вона.

Я зробила крок ближче:

— Не переживай за мене.

Кілька дівчат переглянулися. Напруга відчувалася в повітрі.

— Добре, — різко сказала Селеста. — Ставай в лінію.

Я стала.

— І одразу скажу, — додала вона, — тут не твій хіп-хоп. Тут дисципліна.

Я ледь усміхнулася:

— Побачимо.

Тренування почалося.

І вже через п’ять хвилин я зрозуміла — це не так просто, як виглядає.

Все має бути синхронно. Чітко. Без помилок.

— Ні! — різко сказала Селеста. — Руки вище!

Я повторила.

— Ти запізнюєшся на долю секунди!

— Я не робот, — кинула я.

— Тут всі — майже роботи, — холодно відповіла вона.

Дівчата тихо засміялися.

Я стиснула зуби.

— Ще раз.

Ми повторювали рухи знову і знову.

— Ти занадто різка, — сказала одна з дівчат.

— А ти занадто м’яка, — відрізала я.

— Досить! — перебила Селеста. — Ви обидві працюєте, а не базікаєте.

Я закотила очі, але продовжила.

Час тягнувся довго. Ми постійно сперечалися, ловили один одного на помилках, нервували.

Але…

Поступово щось почало виходити.

— Добре, — сказала Селеста через деякий час. — Ще раз.

Ми зробили зв’язку.

І цього разу… майже ідеально.

Я зупинилася, важко дихаючи.

— Непогано, — тихо сказала одна з дівчат поруч.

Я глянула на неї:

— Я знаю.

Селеста підійшла ближче.

— Не зазнавайся, — сказала вона. — Але… ти вчишся швидше, ніж я думала.