Глава 88

Пол нарешті приїхав додому. Я ледве підняла голову з подушки, а він уже стояв біля мене з турботливим поглядом.

— Еллі, як ти? Тобі нормально? — запитав він, обережно сідаючи поруч.

— Трохи слабкість… не дуже себе почуваю, — тихо відповіла я.

Він відразу дістав із сумки таблетки та якісь ліки, перевірив дозування і навіть зателефонував до лікаря, щоб дізнатися, чи можна ще щось купити.

— Лікар каже, що треба зробити йодову сітку на спину, — промовив Пол, поглядаючи на мене.

Я глибоко видихнула, трохи соромлячись цієї процедури.

— Тобі зараз робити? — поцікавився Пол, але раптом помітив, що вдома немає йоду.

— Добре, я піду куплю, — сказав він і вибіг з дому.

В цей момент я вирішила подзвонити подругам.

— Привіт, дівчата… — почала я, намагаючись виглядати спокійною. — Я захворіла… І мені доведеться зняти верхній одяг, бо Пол має намалювати мені йодову сітку на спині.

По той бік лінії був тиша, а потім вони просто в шоці:

— Що?! — вигукнули разом. —  Ти серйозно?!

Я посміхнулася крізь легкий сором. Мабуть, для них це було чимось зовсім неймовірним, але для мене це просто ще один прояв того, наскільки Пол турбується, наскільки він поруч, навіть у таких дивних дрібницях.

Я ледве стояла на ногах, коли почувся дзвінок у двері — це Пол повернувся з йодом. Він усміхався, але в очах була рішучість: сьогодні він буде лікувати мене сам.

— Еллі, давай, знімай кофту, — сказав він спокійно, але без компромісів.

Я швидко підняла брови:

— Та не треба, Пол… Я просто поп’ю таблетки, мені стане легше.

Він лише похитав головою:

— Лікар сказав, що так потрібно. Тому знімай кофту і піднімай її трохи вгору.

Моє серце почало калатати. Як так? Так близько… Він стоїть прямо переді мною, а мені доводиться піднімати кофту перед ним. Було страшно, соромно і водночас… якось незвично тепло в грудях.

Я повільно підняла одяг, намагаючись відволіктися на дихання, але погляд Пола був таким уважним, таким турботливим, що серце стискалося від усіх тих почуттів, які я до нього відчуваю. Тут нема нічого небезпечного, я знаю, що можу йому довіряти… але сором і розгубленість просто переповнюють мене.

— Добре, тримайся, зараз усе буде швидко, — тихо сказав Пол, і я відчула, що він намагається пом’якшити мій страх своїм спокоєм.

Я закрила очі на мить і видихнула, готуючись до того, що попереду.

Я стояла, ледве піднявши кофту, відчуваючи, як обличчя червоніє від сорому. Пол наблизився, тримаючи пляшечку з йодом і ватний тампон. Його рухи були спокійні, впевнені, і водночас такі уважні — ніби він хотів захистити мене навіть від власного страху і ніяковості.

— Добре, тепер повільно, — тихо промовив він, і його голос якимось дивним чином заспокоював мене.

Я відчула, як він обережно торкнувся спини, малюючи першу лінію сітки. Серце билося шалено швидко — не від болю, а від того, як близько він стоїть, як його руки обережно рухаються по моїй спині.

— Трішки ще… — прошепотів Пол, і його дотики були настільки ніжними, що я відчула, як напруга в тілі трохи спадає.

Я намагалася не дивитися на нього, відводила очі, бо сором був просто величезний. Але водночас я не могла не відчувати тепло і турботу, що йшли від нього. Мої пальці стиснули край кофти, а дихання стало трохи частіше.

— Ти все добре витримуєш, — промовив Пол, посміхаючись, і я відчула, як сором трохи розчиняється серед цієї довіри.

Малюючи наступні лінії, він не відводив погляду, але погляд його був ніжним, і мені здавалося, що він цією увагою говорить: «Я тут, я турбуюсь, ти в безпеці». І хоч моє тіло відчувало збентеження, душа трохи розслаблялася.

Коли сітка була готова, він обережно відстався на крок, і я миттєво накрила спину рукою, намагаючись приховати себе. Але Пол лише посміхнувся, тихо сказав:

— Молодець, ти витримала.

І в ту мить я відчула дивне поєднання сорому, близькості і тепла, що проникає прямо в серце. Сором залишався, але поряд із ним було відчуття, що мене дійсно хтось береже.

Я сиділа на ліжку, обгорнувшись ковдрою, і не могла перестати думати про Ділана. Так дивно виходить: коли у мене все добре — він з’являється, і своєю появою наче знецінює все, що я відчуваю зараз. А коли мені погано — коли я слабка, хвора, коли мені реально потрібна підтримка — його немає. Ні дзвінка, ні повідомлення. Просто зникає.

Чи це справді співпадіння? Чи він просто грає зі мною, маніпулює, щоб я постійно відчувала цю напругу? Моє серце одночасно хоче його бачити, а водночас кричить: «Чому ти не поруч, коли справді потрібен?»

І я розумію, що кожен його прихід — як шалене відчуття, як буря, яка зносить усе на своєму шляху. А потім… тиша. І ця тиша болить ще більше, ніж будь-яка сварка.

Мені хочеться просто зрозуміти, як це може бути. Чи він справді любить мене так, як каже, чи це лише гра, яку я веду разом із ним, а насправді для нього все це лише розвага?

Серце стискається, і водночас розум говорить: «Не думай про нього зараз. Є Пол. Він тут. Він турбується про тебе». Але думки про Ділана не відпускають — вони як тіні, які переслідують мене навіть у моменти, коли все інше здається світлим і теплим.