Глава 86

Керолін злегка нахилилася вперед і тихо запитала:

— Еллі, а розкажи трохи про своє дитинство… Як ти росла?

Я відчула легке занепокоєння. Це завжди була тема, про яку я не любила говорити. Але глибоко всередині знала, що тепер не можу ухилятися.

— Ну… — почала я тихо, трохи опустивши очі. — Мої батьки загинули, коли я була маленька. І… я залишилася зовсім одна.

У повітрі повисла пауза. Керолін мовчки слухала, і я помітила її уважний погляд.

— Якби не Пол… — продовжила я, трохи зітхнувши, — я б залишилася в сиротинці.

 Його погляд був спокійний і підтримуючий, ніби він мовчки говорив мені: «Я тут. Ти не одна».

Я відчула тепло і безпеку, яке давала його присутність. Навіть у присутності Керолін, з усіма її питаннями та цікавістю, я знала: цей маленький спокійний острівець поруч із Полом — мій захист і мій дім.

Пол нахилився ближче до мене, і я відчула, як його рука ніжно стискає мою. Його погляд був спокійний, впевнений і зовсім не вимагав нічого натомість.

— Еллі, — сказав він тихо, але щиро, — я ніколи не шкодував, що ти з’явилася в моєму житті.

Серце трохи прискорилося, і всередині мене розлилося тепло. Я на мить хотіла промовити щось, але слова застрягли у горлі.

— Ми пройшли дуже багато разом, — продовжив він, — і ще в нас попереду багато років… щоб пережити будь-які негаразди і все подолати разом.

Я відчула, як легенько тремтить його рука, і як важливо для нього було сказати це саме зараз.

Тихо, майже пошепки, я відповіла йому:

— Я знаю… і це робить мене сильною, коли ти поруч.

Пол усміхнувся, і я відчула цю невидиму нитку, що з’єднувала нас обох. У цей момент світ навколо зник. Не було Керолін, не було кухні, нічого, окрім нас двох — нашої маленької безпечної реальності, де все, що важливе, було тільки між нами.

Після того, як ми всі троє прибралися на кухні й склали посуд, Пол тихо звернувся до мене:

— Еллі, сьогодні я буду напевно ночувати у Керолін.

Я відчула маленький клубок у животі. Звісно, у мене не було реального вибору, що йому сказати, і я лише злегка зітхнула:

— Ну добре… побуду сьогодні сама.

Пол усміхнувся і додав:

— Не хвилюйся, я подзвоню, щоб тебе проконтролювати.

Я підняла на нього брову і з легким насмішкуватим тоном сказала:

— Та йди ти.

Ми обидва розсміялися, і в цій маленькій миті була наша власна гра — легка, проста, але така знайома.

Після кількох хвилин вони з Керолін зібрали речі, попрощалися, і Пол поїхав. Я залишилася сама в тихому домі, але всередині мене залишалася тепла усмішка від того, як ми змогли зберегти наш маленький жарт і ніжну близькість навіть у таких, здавалося б, буденних обставинах.

Я ледве встигла розслабитися після того, як Пол поїхав, як на телефоні загорілося повідомлення від Ділана.

“Вийди з дому, тебе чекає сюрприз.”

Я спочатку замислилася: він вже біля будинку? Серце трохи здригнулося від хвилювання і тривоги. Але потім прозвучав його голос зовсім поруч:

— Еллі! — привітався він. — Я так за тобою скучив.

— Я… усе окей, — промовила я, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині вирувало змішане відчуття.

Він нахилився ближче і хитро посміхнувся:

— Знаєш, у мене сьогодні є ідея. Я чомусь не хотів тобі казати… Але в мене сьогодні змагання з регбі, і я хотів би вкрасти тебе туди разом зі мною.

Я не знала, як на це реагувати. З одного боку, це звучало шалено, з іншого — я відчула, що мене тягне до нього. Та ще й Пол сьогодні не був удома… Зітхнувши, я мовчки кивнула.

— Добре, — сказала я, — піду збиратися.

Ділан посміхнувся, і в цей момент я помітила, як він уважно поглянув на мене:

— Ти така гарна… — прошепотів він. — Сьогодні ти просто неймовірна.

Я відчула легкий рум’янець на щоках і, не встигнувши зупинитися, ми разом рушили до його машини. Серце билося частіше, думки плуталися, а перед очима стояла лише його хитра посмішка і той шалений суміш хвилювання та очікування, який завжди з’являвся поруч із ним.

І ми поїхали на його змагання з регбі, де я знала, що мене чекає ще купа несподіванок і пригод…

Ми приїхали на стадіон, і Ділан зупинив машину біля входу. Його очі блищали, і він одразу почав командувати:

— Еллі, йди збирайся! — сказав він з усією тією його владною впевненістю, яка завжди мене трохи лякала і водночас приваблювала. — Скоро змагання, треба вдягнути спортивну форму.

Я трохи розгубилася, але слухняно пішла до роздягальні. Ділан показав мені квиток:

— Ось, тут твоє місце. Сідай і дивись, як я граю.

Я сіла на трибуну, серце калатало так, ніби воно теж готувалося до бою. Після декількох хвилин на полі з’явився Ділан у формі. Я одразу помітила, як він змінюється: погляд стає холодним і пильним, рухи — різкі, агресивні й водночас контрольовані.

Гра почалася. Ділан одразу взяв м’яч і рвонув уперед, ніби сам стадіон був його територією. Він відштовхував суперників плечем, робив блискавичні передачі, іноді різко змінював напрямок бігу, і все це з неймовірною впевненістю. Я не могла відірвати очей від нього: кожен його рух був як вирок для суперників — рішучий, сміливий, без жодного сумніву.

Він виглядав агресивним і владним, ніби йому зовсім не важливо, хто поруч, хто проти. Коли один з суперників спробував його збити, він миттєво відштовхнувся і продовжив рух вперед, майже як хижак на полюванні.

І водночас, я відчувала, що він наче випромінює особливу енергію для мене. Кожен ривок, кожен пас, кожен агресивний, впевнений рух на полі — я відчувала, що він робить це не лише для команди, а й для того, щоб я це бачила, щоб я знала, наскільки він сильний і непохитний.

Моє серце б’ється швидше, спостерігаючи за його впевненістю і владністю, а думки постійно плутаються: частково я захоплена, частково трохи налякана. Він настільки різко поводиться на полі, що здається, ніби світ повинен підкорятися тільки йому.