Глава 83

Я подивилася на нього, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Який ще сюрприз?..

Він зробив крок ближче, і в його очах з’явилося щось… дивне. Надто серйозне.

— Нашим відносинам потрібні докази, — сказав він тихо. — Щоб це було назавжди. Щоб це було справжнє.

Я нахмурилась:

— Ти зараз що несеш?

Він усміхнувся. Повільно.

— Нічого складного. Просто невеликий ритуал.

У мене всередині все стиснулося.

— Ділан…

— Нам просто потрібно… — він зробив паузу, дивлячись прямо на мене, — випити крові один одного.

На секунду я навіть не зрозуміла.

— Що?..

Я нервово засміялася, думаючи, що це жарт.

— Ти серйозно?

Але він не сміявся.

Стояв і дивився на мене з тією ж спокійною впевненістю.

І от тоді стало по-справжньому холодно.

— Це жарт, правда? — тихіше сказала я.

Він нахилив голову:

— Ти ж хочеш, щоб це було по-справжньому?

Серце почало битися швидше.

— Це… ненормально, Ділан.

Він зробив ще крок ближче:

— Це доказ.

— Це божевілля, — я відступила назад.

Він різко зловив мене за руку. Не сильно… але так, що я одразу зупинилася.

— Ти мені не довіряєш?

Оце вже було знайоме.

Я відчула, як всередині починає змішуватися страх і той самий дивний тиск, від якого важко думати.

— Довіряю… але не настільки, — тихо сказала я.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене.

І в його очах промайнуло щось темне.

— Ти просто боїшся, — сказав він.

— Так, — чесно відповіла я.

І вперше… мені не хотілося це приховувати.

Він більше не тиснув.

Навпаки — його голос став тихішим, м’якшим. Майже ніжним.

— Еллі… — він обережно провів пальцями по моїй руці. — Я ж люблю тебе.

Я заплющила очі на секунду.

Чому він завжди говорить це саме так?..

— Нам просто потрібен маленький ритуал, — продовжив він тихо. — Щоб це було по-справжньому. Щоб ніхто і ніколи…

Він не договорив.

Але я і так зрозуміла.

Він дивився на мене так, ніби це щось важливе. Ніби це має значення. Ніби… без цього ми не справжні.

— Це дивно, Ділан… — прошепотіла я.

— Я знаю, — одразу сказав він. — Але це для нас.

Його голос був майже благальний.

І це збивало з пантелику ще більше, ніж його напір.

Він не змушував.

Не зараз.

Він ніби… просив.

І від цього ставало складніше відмовити.

Я відвела погляд, відчуваючи, як всередині все плутається.

Пол сказав: не роби дурниць.

Це звучало десь далеко.

А тут був Ділан.

Поруч.

Зі своїм голосом, своїм поглядом…

І тим дивним відчуттям, що я знову стою на межі.

— Це нічого страшного, — тихо додав він.

Я мовчала.

Секунда.

Друга.

Я знала, що це неправильно.

Знала, що це не те, що роблять нормальні люди.

Але…

— Добре… — ледь чутно сказала я.

І в той момент щось всередині ніби обірвалося.

Він одразу усміхнувся — так, ніби знав, що я погоджуся.

І це чомусь налякало ще більше.

Він усміхнувся — тихо, задоволено.

Наче знав, що я погоджуся.

— Добре… — прошепотів він. — Ти не пошкодуєш.

Я вже шкодувала.

Але було пізно відступати.

Ділан повільно дістав щось із кишені. Маленький складаний ніж.

У мене перехопило подих.

— Це обов’язково?.. — тихо спитала я.

— Не бійся, — м’яко сказав він. — Це дрібниця.

Його спокій лякав більше, ніж сам ніж.

Він взяв мою руку. Його пальці були теплі, знайомі… і від цього ще дивніше.

— Просто довірся мені, — прошепотів він.

Я стиснула губи і заплющила очі.

Ледь відчутний дотик.

Легка різкість.

Я здригнулася.

— Тихо… — він одразу нахилився ближче. — Все добре.

Я відкрила очі.

Маленька крапля крові виступила на шкірі.

Серце калатало так сильно, що я ледве чула його слова.

— Тепер ти…

Я завмерла.

— Ділан, я…

— Все чесно, — тихо сказав він, дивлячись прямо в очі. — Ми ж разом.

Його погляд був глибокий. Занадто.

І я, ніби не до кінця розуміючи, що роблю… повторила.

Руки трохи тремтіли.

Все відбувалося ніби не зі мною.

Наче я дивлюся на це збоку.

Він усміхнувся.

— Бачиш? Нічого страшного.

Потім він обережно взяв мою руку і нахилився…

Я завмерла.

Це було дивно.

Неправильно.

Нереально.

І водночас… я не відвела руку.

Все змішалося — страх, напруга, його близькість, цей момент, який ніби зв’язував нас чимось темним і незрозумілим.

Коли все закінчилося, він подивився на мене так, ніби сталося щось важливе.

— Тепер ти моя, — тихо сказав він.

Серце стиснулося.

Я повільно забрала руку.

І вперше за весь цей час мені стало по-справжньому страшно.

Він зітхнув і раптом обійняв мене так, що я відчула тепло його тіла всюди.

Моє серце калатало шалено, а розум все ще був напружений від страху.

— Тихо… — шепотів він на вухо. — Тільки зараз… забудь про все інше.

Я хотіла відсунутися, але його обійми тримали мене.

Він нахилився ближче, губи ледве торкнулися моєї шиї, а потім — моїх губ.

Це був поцілунок, який забивав увесь простір і час навколо.

Моє тіло здригнулося. Серце не просто калатало — воно ніби танцювало в його ритмі.

В голові все ще крутилося: страх, жах, тиск…

Але тепер змішалося з цим дивним теплом, що йшло від нього.

Він ніби шепотів мені: «Тут, зі мною, нічого поганого немає».

Я закрила очі, намагаючись вловити цей момент і забути про все, що щойно сталося.

Це було неправильно. Небезпечно. Але в той же час… я відчувала, як його близькість наче лікує навіть найгостріший страх.