Глава 79

Я тихо зачинила двері своєї кімнати і сперлася на них спиною. Серце ще не заспокоїлося. Здавалося, що все це — ніч, його дотики, поцілунок — досі відбувається десь поруч.

Я сіла на ліжко і взяла телефон. Екран загорівся майже одразу. Повідомлення від нього.

"Добре, що ти втекла."

Я завмерла на секунду.

"Бо я реально ледь стримав себе."

Дихання збилося. Я перечитала ще раз, ніби не до кінця вірила словам.

Пальці зависли над екраном.

"Ти серйозно?" — написала я, хоча всередині вже знала відповідь.

Відповідь прийшла майже миттєво:

"Ти ж сама це бачила."

Я закусила губу, відчуваючи, як знову повертається те саме тепло, від якого важко дихати.

"Ти небезпечний," — написала я.

Кілька секунд…

"Тільки для тебе."

Серце знову прискорилося. Я відклала телефон на секунду, ніби хотіла втекти від цього всього, але одразу ж взяла його назад.

"Це не звучить як щось хороше," — написала я, хоча в голосі моїх думок вже не було впевненості.

"Але ти все одно прийшла."

Я заплющила очі.

Він мав рацію. І саме це лякало найбільше.

"І знову прийдеш," — додав він через кілька секунд.

Я довго дивилася на ці слова.

І не могла відповісти. Бо правда була занадто очевидною.

Зранку Я прокинулася від тихого стуку у двері.

— Еллі? — голос Пола був спокійний, трохи сонний. — Ти вже не спиш?

Я швидко піднялася, ніби мене спіймали на чомусь. Серце на секунду стиснулося, але я одразу взяла себе в руки:

— Так… заходь.

Він відкрив двері і злегка усміхнувся:

— Доброго ранку.

— Доброго… — відповіла я, намагаючись звучати максимально звичайно.

Він виглядав так само, як завжди: спокійний, зібраний, трохи сонний, але вже ніби готовий до дня. І від цього ставало ще дивніше — наче ніч, яка перевернула мене зсередини, взагалі не існувала.

— Я зараз поїду по магазинах, — сказав він, проходячи трохи далі в кімнату. — Тобі щось потрібно?

Я на секунду задумалася, але насправді думки були зовсім не про покупки. Перед очима знову сплив Ділан, його слова, його дотики…

— Ні, нічого, — швидко відповіла я. — Все є.

Пол уважно подивився на мене. На секунду здалося, що він щось помітив. Щось змінилося.

— Точно?

— Так, — я кивнула, трохи швидше, ніж потрібно.

Він ще секунду дивився, ніби намагався щось зрозуміти, але потім просто зітхнув:

— Добре. Я скоро повернуся.

— Добре…

Я ще кілька хвилин сиділа в тиші, але раптом різко піднялася.

— Стоп…

Чому я взагалі залишаюся вдома?

Я швидко вийшла з кімнати:

— Поле, зачекай!

Він уже був біля дверей, з ключами в руках, і трохи здивовано озирнувся:

— Щось забула?

Я ледь усміхнулася:

— Я піду з тобою.

На його обличчі з’явилася легка, тепла усмішка:

— Добре. Тоді швидко взувайся.

Ми разом їхали в машині, і вперше за весь цей час я відчула щось… нормальне. Спокійне. Без напруги.

У магазині було людно, але поруч із Полом це навіть не дратувало. Ми ходили між рядами, брали продукти, іноді сперечалися через якісь дрібниці.

— Навіщо нам це? — я підняла якусь дивну упаковку.

— Бо це потрібно, — серйозно відповів він.

— Це не аргумент.

— Це найкращий аргумент, який у мене є, — він ледь усміхнувся.

Я закотила очі, але не змогла стримати усмішку.

Потім він узяв щось інше і запитав:

— А це ти будеш їсти?

— Ні.

— Добре, тоді беру дві, — спокійно сказав він.

— Поле!

Він тихо засміявся, і я раптом зловила себе на тому, що сміюся разом з ним. Легко. Без напруги.

Ми жартували, іноді підколювали одне одного, і цей час був… дивно теплим.

Наче ніч не існувала. Наче не було Ділана, його погляду, його голосу.

Але десь глибоко всередині я відчувала: це тільки тимчасово.

Я йшла поруч із Полом, слухала його, усміхалася…

І водночас знала — частина мене все одно залишилася десь там - з Діланом.