Глава 75

Раптом задзвонив телефон Пола. Я подивилася, а на екрані його ім’я — він отримав дзвінок від Каролін. Я відчула легкий вузол у грудях, але намагалася не показувати нічого. Пол взяв слухавку, посміхнувся і сказав:

— Я йду збиратися, пообіцяв, що ми пройдемося з Каролін.

Я кивнула, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині все бурлило.

— Добре, — сказала я тихо, але щиро. — Гарно проведи час.

Пол посміхнувся, поцілував мене в щоку і пішов готуватися. Я залишилася на дивані, дивлячись, як він йде, і відчула дивну суміш емоцій: трішки ревнощів, трохи болю, але й радість за нього, бо мені важливо, щоб йому було добре.

Я намагалася відволіктися, повторюючи собі: «Головне — не показувати, що це боляче. Просто побажати йому щастя». І саме це я й зробила. 

Наступна глава 

Я сиділа в кабінеті директора, намагаючись заспокоїтись, хоча серце шалено калатало. Руки трохи тремтіли — я намагалась уявити, як Пол приїде, і як він реагуватиме. Мені було страшно, але одночасно й сумно: все це могло обернутися дуже погано.

За годину до цього сталася вся ця історія… Хлопець зі школи підійшов до мене і почав розмовляти так, ніби хотів провокувати. Я ледве стримувалася, але Ділан, який опинився поруч, миттєво включив свою агресію на максимум. Його очі стали холодними, а голос — страшенно різким:

— Ану повтори!

Я відчула, як у мене мороз по шкірі пройшов. Той хлопець навіть не встиг відповісти, як Ділан кинувся на нього, кричачи і штовхаючи. Він продовжував нав’язливо вимагати відповіді, і я розуміла, що це може перерости в щось дуже небезпечне.

— Ми вийдемо один на один! — почула я, як він шипів.

Вони рушили в актовий зал, а за ними потягнулася ціла купа людей, яким було надзвичайно цікаво подивитися на конфлікт. Я відчувала, як навколо збирається хаос, а серце калатало так, ніби хоче вирватися з грудей.

— Еллі, там бійка! — кричали мої подружки, підбігаючи до дверей. — Ділан б’ється з хлопцем!

Я стояла, прикута поглядом до дверей, спостерігаючи, як все перетворюється на хаос: хлопці намагалися втрутитися, щоб зупинити їх, люди кричали, хто кричав від страху, хто від цікавості. Я бачила, як Ділан штовхає, відбиває удари, а той хлопець намагається втекти, але його немов затиснули.

Нарешті, прибіг директор із охоронцями. Вони почали намагатися заспокоїти всіх, тягнули Ділана і того хлопця в різні боки. Хлопці, які намагалися зупинити бійку, допомагали директору, а навколо панувала справжня метушня — стільки крику, стільки паніки.

Я відчула, як щось всередині мене стискається: страх, злість, розгубленість, а ще неймовірне бажання, щоб Пол був поруч. Я знала, що йому буде важко це пережити, і серце боліло від думки, що він зараз поїде сюди і побачить всю цю картину.

Я глибоко вдихнула, намагаючись тримати себе в руках, і тільки думала: «Пол… швидше приїжджай… будь тут… будь зі мною».

Я стояла біля коридору, притиснувшись спиною до стіни, і намагалася не дихати занадто гучно. Кожен крок у школі лунав як удар у грудях. Коли пролунало ім’я Пола у коридорі — мене буквально пройняло тремтінням. Я знала, що він прийшов, бо директор дзвонив йому, а тепер він ось тут.

Я підняла очі й зустріла його погляд. Він стояв трохи осторонь, руки в кишенях, очі напружені, але спокійніші, ніж я очікувала. Мені стало соромно. Не за те, що я когось вдарила — бо в цьому не було нічого особистого — а за те, що все це тепер перетворилося на справжню драму, і Пол мусить витрачати свій час через мої дії.

Директор підійшов до Пола, почав тихо, але чітко пояснювати, що сталося. Я стояла осторонь, намагаючись виглядати непомітною. Кожне його слово було як дзвін у моїй голові. Він говорив про бійку, про те, хто почав, хто постраждав, і врешті-решт назвав моє ім’я.

Я хотіла провалитися крізь землю. Мій погляд знову зустрів Половий — він мовчав, уважно слухав, не втручаючись. Це дивно заспокоювало і водночас робило сором ще глибшим. Я не могла змусити себе подивитися йому прямо в очі: він витрачає час на те, чого я могла б уникнути.

Коли директор закінчив, Пол зробив крок уперед, трохи нахилив голову і запитав мене тихо:

— Ти в порядку?

Я кивнула, хоч серце шалено калатало. Це було так просто, але водночас важко. Я хотіла сказати, що все гаразд, що він не мусить хвилюватися, що я сама розберуся. Але слова зависли десь у горлі. Мені залишалося тільки мовчки спостерігати, як він робить крок назад і повертається до директора, слухаючи подальші пояснення.

І поки він стояв там, я зрозуміла, що іноді навіть маленька, на перший погляд дурна ситуація може стати приводом відчути себе винною і безпорадною. Але його спокійний погляд давав надію, що все ще можна виправити.

Я відчувала, як кожне слово директора потрапляє прямо у груди. Його голос був спокійний, але суворий:

— Поле, ця бійка… — почав він, не відриваючи погляду від мого друга. — Вона сталася через твою Еллі. Вона не винна в тому, що хтось не стримався, але… її дії провокують сильні емоції в інших дітей. І я мушу попросити тебе: поговори з нею, зроби так, щоб вона не тягнулася до людей, які можуть бути… дуже гарними для неї. Дуже гарними. Вона справді хороша дівчинка, і мені б не хотілося, щоб хтось її поранив або зіпсував її настрій.

Я хотіла провалитися крізь землю. Моя сором’язливість буквально підстерігала мене з усіх боків. Всі слова, що промовляв директор, здавалися мені криком у порожнечу: Пол слухав, уважно, без емоцій, і мені хотілося, щоб він не мусив цього чути. — Ти в порядку? — спитав він. — Хтось тебе хоча б не чіпав? Тобто… тіло, після цього всього, залишилося на місці?

Я відчула легке прискорення дихання, але всередині мене було і полегшення, і сором водночас. Я кивнула:

— Так, зі мною все гаразд, — відповіла я тихо, намагаючись виглядати впевнено. — Я ні в чому не винна… Я взагалі нікому нічого не говорила. І ця бійка — вона не з моєї власної волі. Я навіть не знала, що це станеться, поки все не почалося.