Глава 74

Коли трохи прийшла до тями, я вирішила вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям. Сонце вже пригрівало, але мої думки були важчі за будь-яке тепло. Я ледве пройшла кілька кроків, як почувся знайомий голос.

— Еллі… Ти жива! — Ділан підбіг, і в його голосі була радість, але й тремтіння.

Я зупинилася, зітхнула і відчинила очі на нього:

— Так, Ділан… я жива. — Мій голос був тихий, але трохи холодний. — Після того, що сталося, навіть якось соромно жити.

Він нахилився ближче, намагаючись тримати мене за руку, але я швидко відсмикнула.

— Еллі… — почав він, — я радий, що ти в порядку…

— Це було взагалі неадекватно, Ділан! — я не витримала. — Все, що трапилося на тій вечірці… це було божевілля! До того всього потім, ще й відключився, залишив мене саму, і якби не Пол…

Я замовкла на мить, дивлячись на його обличчя. У ньому промайнуло розуміння: тепер йому стало ясно, що Пол… ну, такий він ідеальний.

— Тобі Пол важливий, так? — тихо пробурмотів Ділан, ледве стримуючи злість. — Ти весь час про нього думаєш!

— А ти взагалі розумієш, що зробив? — кричала я, і наші кроки почали збиватися з ритму. — Ти залишив мене серед людей, яких я ледве знала! Ти ризикував моїм життям, твоїми дурними іграми!

— Це мене бісить! — випалив він. — Ти не розумієш, як сильно я…

Я перебила його:

— Ні! Ти не розумієш нічого! — крикнула я. — Ти думаєш, що це любов? Це безумство!

Ми йшли по вулиці, наші голоси луною розліталися між будинками. Кожен крок, кожне слово ставало ще однією іскрою в нашій сварці. Він намагався щось сказати, я відмахувалася. Він нахиляється ближче, я відскакую назад. І так ми йшли, сварячись, сердиті, але не відпускаючи один одного повністю. Бо всередині, хоч ми й кричали, ще залишалося щось, що нас тримало разом.

— Еллі… — Ділан зупинився переді мною, голос його був трохи тремтячий, майже сумний. — Я думав, що у нас все буде добре… Ми могли б мати класні стосунки, розумієш? Але… через твою дивну прихильність до Пола… ми віддаляємося.

Я зупинилася, намагаючись не показати, як сильно мене це зачепило. Усмішка вирвалася сама собою, трохи крива, трохи смішна, ніби я намагаюся пожартувати над ситуацією:

— Дивно… про що ти взагалі говориш? — сказала я, намагаючись зробити голос легким, розслабленим. — Це смішно…

Але всередині мене все горіло. Бо кожне його слово влучало прямо в серце. Я хотіла, щоб він не помічав, що я люблю Пола. Що ці почуття ще живі, сильніші, ніж будь-яка ілюзія про Ділана. Ніхто не знав про це — крім моїх подружок, і навіть вони не мали права знати, наскільки я прив’язана.

Але він… Ділан… навіть у своїй неадекватності помітив. Його погляд став гострим, проникливим. Він якось відчув мою приховану прихильність. Це було страшно і одночасно дивно — ніби він читав мої думки, хоч і не повністю розумів, що відбувається всередині мене.

— Ти смієшся… — промовив він тихо, майже шепотом, і його очі не відривалися від моїх. — Але я бачу… бачу, що це не просто жарти. Ти думаєш про нього, так?

Я намагалася відвернути погляд, перехрестила руки на грудях. Моя серцевина хотіла кричати, а губи видавали лише слабку посмішку.

— Я… — почала я, але слова застрягли в горлі. Усередині мене крик: «Не показуй нічого!»

Ділан зробив крок ближче, і його голос став ще тихішим, але проймаючим:

— Незважаючи на все, що відбувається, я бачу твою прихильність… і вона зміщує нас… Але я бачу її.

Моє серце здригнулося. Ніхто ніколи так прямо не бачив мене. І я зрозуміла, що навіть Ділан, із усіма його помилками, з усією своєю агресією, помічає те, що я намагаюся заховати навіть від себе.

Ділан зупинився переді мною, очі палають тією дивною напругою, що завжди з’являлася, коли він був серйозним. Його голос став тихим, але суворим:

— Еллі… слухай. Я бачу все, що відбувається у твоїй голові. І ти мусиш зрозуміти одну річ… ти ніколи не будеш з Полом.

Я здригнулася, намагаючись не показати, що мене це зачепило. Усередині щось стиснулося.

— Чому? — тихо випалила я.

Він крокнув ближче, і я відчула його присутність так, ніби він хотів проникнути в кожну мою думку.

— Тому що він… — він зупинився, підбираючи слова, — він настільки адекватний, що ніколи собі не дозволить того, що ти робиш у думках… у вчинках. Уяви, як би він дізнався всю правду, яку ти від нього ховаєш. Якби він дізнався, що ти говориш про нього за спиною, або як дивишся на нього…

Я мовчала, бо всередині щось розривалося. Кожне його слово била мене по серцю.

— А тепер подумай… тобі варто бути зі мною, — продовжив він, голос став трохи м’якшим, але все одно впевненим. — З нами, з нами з тобою може бути перспектива хороших відносин. І все буде добре. Бо з Полом… це просто неможливо.

Я намагалася втримати спокій, але серце калатало шалено. Мені хотілося кричати, хотілося заперечувати, але щось всередині мене кричало: «Він має рацію». Бо Ділан, попри всю свою неадекватність і агресію, так прямо бачив мою душу. І я розуміла, що мої почуття до Пола ніколи не дозволять нам бути разом по-справжньому.

Я опустила погляд, намагаючись зібрати слова:

— Ти думаєш… ти думаєш, що я не розумію… — прошепотіла я, але голос здригався.

— Ні, — перервав він мене, взяв мою руку. — Я бачу все. І я можу дати тобі більше, ніж будь-хто інший. Просто повір мені.

Моє серце колотилося так, що я ледве могла дихати. І хоча я ще не могла відповісти, всередині мене щось змінилося. Його впевненість, його здатність бачити мене наскрізь… це щось, чого не дав би ніхто інший.

Коли ми нарешті прийшли додому, я відчула легке полегшення, хоча серце ще калатало. Пол сидів на дивані, телевізор тихо гудів у фоновому режимі, але мою увагу відразу привернули альбоми, що лежали перед ним. Він підняв один, і я зрозуміла — це наші спогади. Фотографії з дитинства, з тих моментів, коли ми сміялися над дрібницями, коли разом прогулювалися по місту, просто були щасливі…