Глава 64

Протягом останніх днів Ділан поводився напрочуд добре. Він ніс її на руках, вважав королевою, весь час дбав і пестив її, і здавалось, що вони дійсно у своєму медовому місяці. Все було так ідеально, що Еллі майже не помічала ні крихітних недоліків, ні легких тіней у його поведінці.

Та одного дня, на перерві в школі, Ділан помітив, як Еллі спілкувалася з хлопцем з її класу. Він бачив, як вона посміхалася йому. Хлопець нічого поганого не робив — просто дружньо посміхався. Але в Ділані прокинулася раптова, страшна ревнощі.

— Ти взагалі нормальна? — різко спитав він, коли підійшла до нього.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано запитала Еллі.

— Не бачиш, що робиш? — його голос став холоднішим, ніж раніше. — Просто не грай на моїх нервах і не грай з моїми емоціями, бо можеш дуже пошкодувати.

Еллі аж відкрила рота, намагаючись щось відповісти.

— Ну… і що ти зробиш? — лише прошепотіла вона.

Він різко схопив її за руку, не зважаючи на те, що уроки ще не закінчились. До її жаху, він потягнув її до свого мотоцикла.

— Ти божевільний! — кричала вона, коли він рушив по зустрічній, буквально сантиметр за сантиметром, щоб не врізатися в зустрічні машини.

Вона трималася за його плечі, відчуваючи, як мотоцикл ковзає буквально на сантиметри від зустрічних машин. Ділан їхав далі, не звертаючи уваги на її крики, а голос його загравався від обурення

— Ти будеш ще так робити? — кричав він, і серце Еллі калатало від страху.

— Що ти маєш на увазі?! — кричала вона у відповідь.

— Ще так розмовляти з кимось, ще так до когось посміхатися! — він не зменшував швидкості, і її голос рвонув у порожнечу, поки вітер розкидав її волосся.

— Добре! Добре! — кричала вона майже в сльозах. — Я більше так не буду!

— Скажи, що будеш слухатися, — рвучко наказав він.

— Так! Я буду слухатися! — вона ледь видихнула, і його очі на мить заспокоїлися.

І тільки тоді Ділан нарешті загальмував, зупинив мотоцикл. Еллі ледь не плакала від страху, але він обійняв її, притиснув до себе, ніжно торкаючись волосся, обличчя, рук.

— Все добре, — тихо сказав він, — я люблю тебе, і тепер у нас усе буде добре.

Він ще довго тримав її у своїх обіймах, і хоча серце Еллі все ще калатало від страху, вона відчувала ту саму хвилю ніжності, що і раніше. Його турбота та любов були тут, і одночасно вона не могла забути, наскільки небезпечним був цей момент.

Вона ще не могла повністю усвідомити, що цей спалах ревнощів і різкість, поєднана з ніжністю, залишають у її душі маленький, ледве помітний слід. Слід, який з часом почне нагадувати про те, що все не так просто, як здається на перший погляд.

Еллі ледь трималася на ногах після того, як Ділан різко схопив її за руку. Вона ще навіть не встигла повністю усвідомити його ревнощі. Серце калатало, а думки плуталися.

Нарешті Ділан загальмував, і мотоцикл зупинився. Еллі ледь не розплакалася. Його очі, палаючі гнівом хвилину тому, тепер дивилися на неї ніжно. Він підхопив її за руки, обійняв і заговорив тихо, ледь чутно:

– Я люблю тебе… і тепер все буде добре.

Але Еллі не могла заспокоїтися. Вона ще весь час відчувала тремтіння в тілі, серце билося занадто швидко.

– Ти не розумієш, – вона ривком відсунулася, все ще тримаючись за його руки, – що ти робиш? Ти не можеш так поводитися!

– Я… – він зробив крок ближче, але намагаючись заспокоїти, – я тільки хочу, щоб ти була моя…

– Я… я хочу додому! – вона рвучко вирвалася з обіймів і побігла вперед, не озираючись.

Ділан лише кинув погляд, але не переслідував. Еллі бігла так швидко, як могла, сповнена гніву, страху та повної розгубленості. Через деякий час вона забігла додому, стукнула дверима і увірвалася до кімнати, де Пол тихо працював за столом.

– Еллі? – Пол підняв голову, спокійно, без звичного хвилювання. – Все добре? Що сталося?

Еллі робила вигляд, що все нормально, але серце калатало так, що вона ледь дихала.

– Та… нічого, – буркнула вона, і на секунду обійняла його. – Просто трохи понервувалася на контрольних.

Пол підвів голову і посміхнувся:

– Ну, тоді сідай, відпочинь трохи.

Еллі не витримала. Вона обійняла його міцніше, відчуваючи тепло і спокій, які так різко контрастували з хаосом і страхом, що панували з Діланом.

– Я так за тобою скучила… – прошепотіла вона, стискаючи його плечі.

Пол гладив її по спині, тихо шепочучи:

– Я знаю… Тепер ти в безпеці, все добре.

І хоча серце її ще калатало від адреналіну та страху, вона відчула, що нарешті повернулася додому.