Глава 62

Я тихо постукала у двері кабінету. «Заходь», — пролунало спокійно, але з ноткою строгості. Я відчувала, як серце трохи підскакує: що ж вона мені скаже?

— Сідай, Еллі, — класна керівниця посміхнулася, але ця посмішка була більше турботливою, ніж дружньою. — Щось сталося? Чи просто вирішила провітрити коридори замість уроків?

Я збентежено кивнула і сіла, не знаючи, з чого почати.

— Скажи мені чесно, де ти пропадаєш? — продовжила вона, дивлячись прямо в очі. — Тобі навіть не треба казати, що у тебе занадто багато пропусків. Це вже помітно.

Я намагалася відмахнутися, як від дратівливого комара:

— Та нічого такого… просто трохи захопилася… іншими справами.

Вона нахилилася вперед, і я відчула, що цей погляд не залишає жодного шансу на виправдання.

— Еллі… я знаю, тут є один хлопець, — сказала вона тихо, з легкою посмішкою, — який також на цьому тижні дуже багато пропустив. І… мені здається, я розумію, з ким ти могла проводити час.

Мені стало жарко на обличчі. Я трохи почервоніла, не знаючи, що відповісти. Серце билося швидко. Я хотіла відмахнутися, сказати щось легковажне, але слова зупинилися десь на губах.

— Не думай, що я тебе лякаю, — продовжувала вона спокійно. — Просто хочу, щоб ти розуміла: пропуски уроків — це не просто цифри. Це твоє навчання, твоя майбутня успішність. І я не хочу, щоб хтось або щось стало причиною, через яку ти втрачаєш свій шанс.

Я тихо кивнула, відчуваючи, як голова трохи крутиться. Вона правдива. Все це справді правда. Але всередині мене щось наполегливо шепотіло, що це — не просто школа, не просто пропуски. Це Ділан, і все, що з ним пов’язано.

— Добре… — прошепотіла я нарешті. — Я зрозуміла…

— Добре, — класна керівниця підвелася, поклавши руку на мій зошит. — Тільки пам’ятай: ти завжди можеш поговорити, але не можна забувати про свої обов’язки. Домовилися?

— Домовилися… — тихо відповіла я, і вийшла з кабінету, відчуваючи одночасно сором, тривогу і дивну суміш захоплення та провини.

Коридор зустрів мене звичним гулом учнів, але тепер кожен шепіт і погляд здавався мені ніби подвійно важчим. Я знала, що Ділан був причиною моїх пропусків, але усвідомлювати це було складно. І поки я йшла назад до класу, в голові крутилося одне питання: а чи варто намагатися тримати баланс між тим, що правильно, і тим, що хочеться?

Після останнього дзвінка я вийшла з класу і ледве встигла зібрати свої речі, як біля входу вже стояв Ділан. Він злегка нахилився, посміхаючись так, що мені стало тепло всередині.

— Ну що, моя кохана? — сказав він, простягнувши руку. — Готова, щоб ми обговорили твою сьогоднішню школу?

Я засміялася і кинулася йому на шию.

— Звичайно, готова, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Він обійняв мене, і ми трохи стояли так, насолоджуючись цим моментом. Потім відійшли трохи вбік, щоб поговорити.

— Сьогодні всі обговорюють нас, — промовив Ділан, хитро посміхаючись. — Мабуть, новина номер один у всій школі.

— Я це чула… — зітхнула я, трохи соромлячись. — Всі так дивляться, ніби ми королі і королева школи.

— Ну, щось у цьому є, — сказав він, жартуючи. — Але чесно, мене це трошки смішить. Головне, що ти поруч.

Я усміхнулася і ще раз обійняла його.

— А ти хочеш, щоб я ще більше переживала? — пожартувала я.

— Ні, зовсім не хочеться, — сказав він і взяв мою руку. — Але є одна річ, яку нам точно треба зробити…

— Що саме? — запитала я, відчуваючи легке передчуття.

— Це обов’язково треба відсвяткувати, — сказав Ділан, посміхаючись і дивлячись прямо мені в очі. — Наш маленький початок… як хочеш, ми можемо піти будь-куди. Це має бути щось особливе для нас.

Я відчула, як серце стискається від радості.

— Обов’язково, — прошепотіла я. — Я не можу дочекатися.

Він підвівся трохи ближче, обійняв мене знову і трохи притиснув до себе.

— Тоді вирішено. Ми святкуємо. І нехай усі навколо лише заздрять нашому щастю, — сказав він з легкою усмішкою.

Я сміялася, відчуваючи, як щастя розливається всередині, і ми рушили разом, тримаючись за руки, назустріч нашому маленькому святу, яке ще навіть не починалося, але вже обіцяло бути незабутнім.