Глава 60

Ми йшли повільно назад, і я вже навіть не думала про той ліс.

Ділан тримав мене за руку, інколи легко стискав пальці, ніби нагадував, що він поруч.

Це заспокоювало.

Ніби все, що було трохи дивним — це просто… частина його характеру.

– Не загубишся тепер? – тихо усміхнувся він.

– Дуже смішно, – фиркнула я.

Він легко обійняв мене за плечі.

– Зате ти впоралася.

Я нічого не відповіла, але всередині знову стало тепліше.

Ми підійшли до будинку.

І я одразу помітила його.

Пол стояв біля входу.

Ніби просто так.

Але я знала — не просто так.

Моє серце на секунду стиснулося.

– Це він? – тихо запитав Ділан, дивлячись вперед.

– Так, – відповіла я.

Ділан відпустив мою руку… але тільки на секунду.

Потім знову взяв.

Наче навмисно.

Ми підійшли ближче.

Пол дивився на нас уважно.

Спокійно.

Занадто спокійно.

– Привіт, – сказала я першою.

– Привіт, – відповів він, не відводячи погляду від Ділана.

Пауза.

Коротка. Але відчутна.

– Це Ділан, – додала я.

Ділан зробив крок вперед і протягнув руку.

– Приємно познайомитися.

Пол потиснув її.

Міцно.

– Взаємно.

Їхні руки затрималися трохи довше, ніж потрібно.

І я відчула це.

Ділан першим відпустив, але усмішка залишилася.

– Еллі багато про вас розповідала, – сказав він.

Я здивовано глянула на нього.

Я… не так вже й багато говорила.

Пол це теж помітив.

– Справді? – спокійно відповів він.

– Так, – легко кивнув Ділан. – Каже, ви для неї дуже важлива людина.

Його голос був правильний.

Занадто правильний.

Пол трохи нахилив голову.

– Це приємно чути.

Коротка пауза.

– І давно ви знайомі? – запитав він.

– Не дуже, – відповів Ділан. – Але інколи достатньо кількох днів, щоб зрозуміти людину.

Я відчула, як його пальці трохи сильніше стиснули мою руку.

Ледь помітно.

Але я це відчула.

Пол перевів погляд на наші руки.

І назад — на Ділана.

– Буває, – коротко сказав він.

Тиша знову зависла між ними.

– Я привів її вчасно, не хвилюйтеся, – додав Ділан, ніби між іншим.

Пол ледь усміхнувся.

– Я і не хвилювався.

Я ледве стримала усмішку.

Брехня.

– Ну, це добре, – відповів Ділан. – Бо я б не хотів, щоб ви даремно переживали.

І знову ця усмішка.

Легка.

Але…

Ніби з підтекстом.

Пол мовчки дивився на нього ще кілька секунд.

– Еллі, – нарешті сказав він, – зайдеш?

Я кивнула.

– Так, зараз.

Я повернулася до Ділана.

– Дякую, що провів.

Він нахилився трохи ближче.

– Я ж казав, що доведу тебе до кінця.

Його голос був тихий.

Тільки для мене.

– Напишеш?

– Напишу, – відповіла я.

Він ще раз глянув на мене…

А потім на Пола.

– Гарного вечора, – сказав він уже голосніше.

– І тобі, – відповів Пол.

Ділан розвернувся і пішов.

Я дивилася йому вслід кілька секунд.

А потім відчула на собі погляд.

Я обернулася.

Пол дивився на мене.

Уважно.

Ніби намагався щось зрозуміти.

– Що? – тихо запитала я.

Він зробив паузу.

– Нічого, – сказав він спокійно.

Але я знала.

Це точно було не “нічого”.

Ми зайшли додому. Я зняла куртку, Ділан залишився на порозі, киваючи мені на прощання. Його усмішка ще довго залишалася у моїй голові, як теплий промінчик світла.

Пол стояв на кухні, склавши руки на грудях. Я відчула його погляд на собі, і серце стиснулося.

– Ну… як тобі цей хлопець? – спокійно запитала я, намагаючись не видавати своїх емоцій.

Пол трохи нахилив голову, мовби зважуючи слова.

– Тобі чесно сказати? – запитав він тихо.

Я посміхнулася трохи викликово.

– Ну, звісно, чесно.

– Мені він не дуже подобається, – сказав Пол, і в його голосі була спокійна рішучість.

Моє обличчя спалахнуло, а в грудях щось запеклося.

– Що? – я ледве стримала гнів. – Ти ж його навіть не знаєш! Він нормальний! – різко сказала я.

Пол глянув на мене уважно, повільно, немов хотів, щоб я зрозуміла.

– Я знаю, хто такі чоловіки, – сказав він тихо, але впевнено. – Я сам чоловік. Не кажу, що ідеальний, але знаю, що це значить.

Я зробила крок вперед, серце калатало так швидко, що здавалось, зараз вискочить із грудей.

– Тобі що, треба мене контролювати? – гаркнула я. – Ти просто ревнуєш і не хочеш, щоб я була щаслива!

Пол зітхнув, підняв руки в знак спокою.

– Ні, Еллі… я не хочу цього. Я хочу, щоб тобі було добре. Але я бачу речі, які ти ще не помічаєш. Я бачу, як чоловіки можуть бути… – він зупинився, підбираючи слова. – Неправильними. Ти ще не розумієш всіх нюансів.

Я закусила губу, сердито поглядаючи на нього.

– Я розумію лише одне, – сказала я, голос трохи тремтів від роздратування та розчарування. – Я не хочу бути контрольована тобою, Пол. І мені байдуже, хто там який “чоловік” чи не “чоловік”. Я хочу бути щаслива зараз. І я хочу бути з ним.

Пол нахилив голову, мовби зважуючи кожне слово, і в його очах була тиха суміш розуміння і розчарування.

– Еллі… – його голос став м’якішим. – Я не можу тобі цього заборонити. Але будь обережна. Іноді те, що здається щастям, може бути зовсім іншим.

Я відчула, як всередині щось рветься. Я хотіла крикнути, хотіла довести, що він не має права мені нічого казати, що моє серце саме вирішує. Але водночас щось у його словах різко вплинуло на мене.

– Я знаю, що ти боїшся, – сказала я тихо, намагаючись стримати сльози. – Але я сама розберуся.

Пол мовчав. Він знизав плечима, і в його погляді залишилася невимовна глибина.