Глава 52

Дівчата залишили мене біля дому, тихо сміялися й обговорювали вечірку, а я просто йшла повільно, намагаючись зібрати думки. Двері відчинилися, і там стояв Пол. Він не лягав спати, сидів у залі, підперши руку щокою.

– Еллі, – почав він спокійно, але з легкою напругою, – як пройшов день? Чому ти не брала трубку?

Я відвернулася, бо не хотіла, щоб він бачив, наскільки сильно мене все ще бентежить.

– Не хочу говорити, – ледве чутно промовила я.

Він підвів брову, трохи нахилився ближче.

– Ти взагалі не розумієш, що я хвилююся за тебе, – сказав він, його голос був тихим, але серйозним.

Я зітхнула і відверто відповіла:

– Мабуть, треба було раніше хвилюватися, перед тим як заводити собі подружку.

Він стигло замовк, його очі стали темнішими, а потім голос трохи підвищився:

– Еллі…

Я не відповіла. Тоді задзвонив мій телефон. Я подивилася – Ділан. Серце прискорилося.

– Добре, – сказала я, – мені треба поговорити.

Я взяла телефон і пішла до своєї кімнати, щоб Пол почув, що це важливий дзвінок.

– Привіт! – голосно сказала я, коли зняла трубку, – ти не повіриш, скільки всього сьогодні сталося!

– Еллі! – Ділан звучав захоплено. – Ти вже добралась додому?

– Так, – відповіла я, трохи гучніше, – все добре.

Я могла чути, як Пол підняв брову і тихо промовив щось собі під ніс, але не втручався. Я продовжила розмову з Діланом голосно, сміючись і розповідаючи дрібниці, щоб він чув, що мене підтримують інші, що я не одна.

– Ну, тоді завтра побачимось, – сказав Ділан на завершення.

– Домовились, – відповіла я, і в глибині душі відчула легке полегшення, що сьогодні хоч якийсь крихітний клаптик радості все-таки мій.

– Еллі, знаєш, що – почав він тихо, – завтра я буду дивитися з вікна, хто саме приїде за тобою.

Я зупинилася, серце стукнуло сильніше.

– Що? – випалила я, намагаючись зробити голос спокійним.

– Я попереджаю тебе, – він кивнув, – буду спостерігати.

Я відчула, як легкий холод пробіг по спині. В голові крутилося безліч думок, але я намагалася зберегти спокій.

– Добре, – ледве прошепотіла я. – Я зрозуміла.

Він кивнув ще раз, тихо посміхнувся, як ніби нічого страшного й не сталося, і повільно відійшов. Двері тихо за ним зачинилися, а я залишилася сама в кімнаті, відчуваючи водночас роздратування і дивну хвилю тривоги.

Я знала, що Пол не робить цього просто так. Його спостереження не було наказом — це був спосіб захистити мене. Але водночас відчуття, що хтось стежить, навіть якщо це він, тиснуло на мене. Я сіла на ліжко, обійнявши коліна, і намагалася розслабитися, але думки про майбутній день не давали мені спокою.