Глава 49

Наступного дня я зустріла подружок біля школи, і вони одразу кинулися до мене, обіймаючи.

– Еллі! Де ти була вчора? Ми так хвилювалися! – вигукнула одна з них.

– Просто… – я зітхнула, посміхаючись, але трохи сумно. – Я трохи не могла бути в школі, але зараз усе нормально.

– Але чому ти не сказала нам? Ми ж друзі! – питала інша, дивлячись на мене очима, повними цікавості.

Я глибоко вдихнула і вирішила, що вже час все пояснити.

– Добре, – почала я, трохи сором’язливо. – Я ж познайомилася з хлопцем на вечірці. Його звати Ділан.

Їхні очі розширилися, а усмішки змішалися зі здивуванням.

– Ділан? – переспитала одна з них. – Той самий популярний хлопець з паралельного класу?

– Так, саме він, – підтвердила я, намагаючись тримати голос спокійним. – Ми просто… зустрілися, поговорили, і він запропонував підвезти мене додому. Але замість того, щоб їхати до школи, він повів мене в одне місце… для нього важливе. Там було… закинуте місце, старі катери, майстерня. Він хотів, щоб я розповіла про своє дитинство, а я розповіла йому про все… про те, як я залишилася сиротою.

– Вау… – промовила одна, ніби не знала, що сказати. – І як ти почуваєшся зараз?

– Це було… емоційно, – відповіла я. – Ми трохи гуляли, трохи фліртували, і… він навіть поцілував мене там.

Подруги на мить замовкли, дивлячись на мене.

– Тобі з ним добре ? – спитала одна з них, хвилюючись.

– Так… – посміхнулася я, трохи ніяково. – Зараз усе нормально. Він хороший хлопець. І я… думаю, що це добре, що все сталося саме так.

– Еллі… – вони підкреслили, як вони раділи за мене, але водночас видно було їхню турботу. – Ми просто хочемо, щоб ти була щаслива.

– Я знаю, – відповіла я, беручи їх за руки. 

– Еллі, ми, звісно, раді за тебе… але… просто… це якось дуже швидко. Ти знаєш, він з’явився буквально кілька днів тому, а ви вже… ну, відносини наче набирають шалені оберти.

Я трохи посміхнулася, намагаючись не показати, що мене це бентежить.

– Я знаю, – відповіла я спокійно. – Але насправді все нормально. Можливо, навіть це на краще.

– Ми просто хвилюємося за тебе, – додала Кет, беручи мене за руку. – Бо ти… ти дуже чутлива, і ми не хочемо, щоб тобі було боляче.

– Дякую, – промовила я тихо, зворушено. – Але, повірте, я впораюся. Я все контролюю, і зараз… це дійсно добре.

Вони ще кілька секунд мовчки дивилися на мене, а потім Пейдж кивнула:

– Добре. Якщо ти так кажеш… Ми тобі віримо.

Я посміхнулася ширше і обійняла їх обох.

– Дякую, дівчата. Ви справді найкращі.

Ми ще трохи пройшлися коридором, сміялися, обговорюючи дрібниці вечірки, і потім вирішили піти на танці, слухати музику і просто трохи розважитися. Хоч у серці ще залишався сум і легка напруга від всього, що сталося, я відчувала, що підтримка друзів допомагає мені трохи розвантажитися і відчути себе нормально.