Глава 43

Я не знаю, скільки часу просиділа в кімнаті. Може годину. Може більше.

Я просто дивилась в одну точку і намагалася… нічого не відчувати.

Бо якщо почну — не зупинюсь. Я могла піти до нього.

Просто спуститися вниз. Сісти поруч.

Сказати: “Мені погано.” Він би вислухав. Він завжди слухає.

Але я не могла. Бо якщо я почну говорити… Я скажу зайве. Я скажу правду.

А правду говорити не можна. Я різко взяла телефон і набрала Пейдж.

— Алло? — її голос був звичним, живим.

І мене це трохи повернуло.

— Ти де? — одразу спитала я.

— Вдома… а що?

— Виходь.

— Еллі?

— Просто вийди. І візьми Кет.

Пауза.

— Добре.

Я швидко спустилась вниз.

— Я піду прогуляюсь з дівчатами, — сказала я, навіть не дивлячись на нього.

— Зараз? — спокійно спитав Пол.

— Так.

— Добре. Як хочеш.

І все. Ніяких зайвих питань. Як завжди.Це навіть болючіше.

Ми зустрілись на вулиці.

Пейдж одразу підійшла ближче: — Еллі… що сталося?

— Нічого, — автоматично відповіла я.

Кетрін глянула на мене уважніше: — Ти виглядаєш жахливо.

— Дякую.

— Я серйозно.

Ми йшли мовчки кілька хвилин.

Я намагалася говорити про щось інше.

Про школу. Про вчителів.Про будь-що.Але воно не трималось.

— Еллі, — тихо сказала Пейдж. — Що сталося?

Я зупинилась.

І більше не могла.

— У нього є дівчина.

— Що? — Кетрін навіть не одразу зрозуміла.

— Пол, — сказала я тихіше. — У нього є дівчина.

Я не дивилась на них.

— Він сьогодні нас познайомив.

Тиша стала важкою.

— Ти зараз серйозно? — прошепотіла Пейдж.

Я кивнула.

— І ти… — почала Кетрін, але не договорила.

— Я сказала, що рада за нього, — перебила я.

І засміялась. Коротко. Нервово.

— Еллі… — Пейдж зробила крок ближче.

— Я в порядку, — швидко сказала я.

— Ні, ти не в порядку.

— Я в порядку!

Мій голос різко піднявся.

І одразу стих.

— Я просто… — я видихнула. — Мені треба відволіктись.

Кетрін раптом згадала: — До речі… сьогодні ж вечірка.

— Яка? — машинально спитала я.

— Та, що мала бути післязавтра . Її перенесли на сьогодні.

Пейдж глянула на мене: — Ми можемо не йти.

Я похитала головою: — Ні.

— Еллі…

— Я хочу піти.

І це було вперше за весь день, коли я сказала правду.

Я не хочу бути вдома.  Я не хочу бачити його з нею.

— Добре, — тихо сказала Пейдж. — Тоді йдемо.

Ми ще трохи погуляли. Поговорили про щось… але я майже не чула.

Все було як через воду. Коли ми розійшлись, я повернулась додому.

Пол був у вітальні.

Один.

— Ти вже? — спитав він.

— Так.

— Все добре?

Я кивнула: — Так.

Брехня. Я пройшла повз нього до кімнати.

— Еллі.

Я зупинилась.

— Що?

— Ти впевнена?

Я обернулась.

— В чому?

— В тому, що з тобою все добре.

Я змусила себе усміхнутись: — Так.

І пішла далі. Я відкрила шафу.

І просто… дивилась. Сьогодні я не хотіла бути собою.

Я обрала сукню. Красиву.

Занадто.Макіяж.Волосся.

Все ідеально. Наче це щось змінить.

Коли я вийшла, Пол подивився на мене.

І затримав погляд.

Довше, ніж зазвичай.

— Куди ти? — тихо спитав він.

— На вечірку. Вона мала бути післязавтра, але дату посунули.

— Я можу тебе підвезти.

— Не треба, — швидко відповіла я. — Я з дівчатами.

Він кивнув. Але не відвів погляд.

— Еллі…

— Що?

— Я хвилююсь за тебе.

Я всміхнулась. Легко. Наче все добре.

— Не хвилюйся.

Я взяла сумку.

І вже біля дверей додала:

— Зі мною все буде добре.

І вийшла. Холодне повітря вдарило в обличчя.

Я глибоко вдихнула.  Мені боляче. Але я не буду сидіти і дивитись, як він усміхається їй.

Я поправила волосся. Вирівняла спину.

І пішла вперед.  Бо сьогодні я не буду думати.  Сьогодні я буду тікати. Тому вибач, містер Херш.