Глава 42

Я нарешті почала відчувати себе нормально. Не ідеально, звісно. Але хоча б не так, як раніше.

Я повільно вийшла з кімнати, ще трохи сонна, і одразу зупинилась. Пол сидів у вітальні. На підлозі.

І… медитував. Я ледь стримала усмішку. Звісно. Це ж Пол.

Повна тиша. Закриті очі. Рівне дихання. Наче весь світ можна вимкнути просто одним натисканням кнопки.

І от як так?

Я не розумію. Я навпаки — якщо мені погано, мені треба рух, шум, щось відчути. А він… просто сидить і дихає. Я тихенько підійшла ближче.

Зупинилась прямо перед ним. Подивилась. І не втрималась. Легенько взяла його за ніс і потягнула.

— Еллі…

Він відкрив очі, трохи розгублений, але не злий.

Я засміялась: — Ну ти серйозно? Ти так можеш сидіти годинами?

Він повільно видихнув, ніби повертаючись назад у реальність.

— Можу.

— Це нудно.

— Це нормально.

— Це нудно, — повторила я і всміхнулась.

Він похитав головою.

— Ти ніколи не змінишся.

— І не планую.

Ми обидва усміхнулись. Кілька секунд.

Просто… легко. Без напруги.

Без зайвих думок.

— Я в школу, — сказала я, поправляючи волосся.

— Обов’язково поїж, — як завжди спокійно відповів він.

— Так, татку, — кинула я і вже розвернулась.

— Еллі.

Я обернулась.

— Будь обережна.

Я закотила очі: — Завжди.

День в школі пройшов… нормально. Занадто нормально. Ніби нічого не сталося.

Уроки, розмови, сміх дівчат, перерви. Я навіть на секунду подумала, що все повертається на свої місця.

Телефон завібрував.

Пол: “Після школи будь вдома. Хочу тебе з кимось познайомити.”

Я зависла. Що? З ким?

Я перечитала повідомлення ще раз. І ще.

— Щось сталося? — запитала Пейдж.

— Та… не знаю, — відповіла я, показуючи їй екран.

Кетрін нахилилась ближче: — Оооо… це звучить цікаво.

— Мені це не подобається, — чесно сказала я.

— Чому?

Я знизала плечима: — Просто… дивно.

Дорога додому здалась довшою, ніж зазвичай. І я сама не розуміла чому.

Коли я зайшла в дім, було тихо. Занадто тихо.

— Я вдома, — кинула я.

— У вітальні, — почувся голос Пола.

Я зняла взуття і повільно пішла туди. І от тоді я її побачила. Блондинка. Сиділа на дивані.

Спокійна. Акуратна. Зібрана. І… чужа.

Пол підвівся.

— Еллі, — він подивився на мене. — Я хотів вас познайомити.

Я завмерла на секунду.

— Це…

Я навіть не дослухала ім’я. Просто дивилась на неї. Вона усміхнулась. Я — ні.

— Привіт, — сказала вона м’яко.

— Привіт, — відповіла я автоматично.

Пол дивився на нас обох. Наче чекав чогось.

— Думаю, вам варто познайомитись ближче, — додав він.

Ближче. Смішно. Я кивнула.

— Так… звісно.

Але щось всередині мене вже почало стискатись.

І я ще не знала чому. Але вже відчувала:  мені це не подобається.

Ми сиділи навпроти одна одної.

Я — на краю крісла.

Вона — спокійно, рівно, з ідеальною поставою.

Пол стояв поруч.

Наче… між нами.

— Мені дуже приємно з тобою познайомитись, Еллі, — сказала вона м’яко.

Я кивнула.

— Мені теж.

Брехня. Але звучала добре. Вона усміхнулась.

Така… правильна усмішка. Не занадто широка. Не занадто холодна. І це дратувало ще більше.

— Пол багато про тебе розповідав, — додала вона.

Я перевела погляд на нього. Він нічого не сказав. Звісно.

— Сподіваюсь, тільки хороше, — відповіла я.

— Звісно, — вона тихо засміялась.

Тиша. Коротка. Але для мене — занадто довга.

І потім вона сказала це. Так просто. Наче нічого особливого.

— Ми з Полом зараз разом.

Щось всередині мене просто… зупинилось. Наче хтось різко вимкнув звук.

Я дивилась на неї. Потім на нього. Потім знову на неї.

— Разом? — перепитала я.

— Так, — вона кивнула. — Ми почали зустрічатись.

Її голос був спокійний. Впевнений. Наче це щось правильне.

Я відчула, як щось стискається в грудях. Сильно. Ніби мене просто… вдарили.

Але я усміхнулась.

— Це… чудово.

Мій голос звучав рівно. Навіть занадто.

— Я рада за тебе, Пол.

Я не дивилась на нього. Не могла.

— Дякую, — відповів він.

Спокійно. Як завжди. Я кивнула. Ще раз. Наче підтверджуючи власну брехню.

— Це правда хороша новина, — додала я. — Ти… заслуговуєш на це.

Кожне слово давалось важче за попереднє. Вона усміхнулась ще ширше.

— Мені дуже важливо, що ти так реагуєш.Я ледве стрималась, щоб не засміятись.

– Серйозно?

— А як інакше? — сказала я.

І от тепер я подивилась на Пола. Прямо.

— Я ж хочу, щоб ти був щасливий.

Тиша. Його погляд затримався на мені. Довше, ніж потрібно. Наче він… щось шукав.

Або намагався зрозуміти. Я відвела очі першою.

Бо ще секунда — і я не витримаю.

— Мені треба до себе, — сказала я, піднімаючись.

— Еллі… — почав він.

— Все добре, — швидко перебила я. — Справді.

Я навіть усміхнулась. Щоб переконливіше. І пішла. Спокійно.Не поспішаючи.

 Наче нічого не сталося. Тільки коли двері зачинились…

Я перестала дихати. Я притулилась спиною до стіни. І повільно сповзла вниз.

Це було дивно. Не крик. Не сльози. Просто…порожньо.

Наче хтось взяв і вирвав щось дуже важливе. І навіть не залишив сліду.

— Я рада за тебе… — тихо повторила я.

І раптом засміялась. Коротко.  Я щойно збрехала. І йому. І собі.

 І найгірше: я не знаю, як тепер з цим жити.