Глава 41

Я ще кілька секунд дивилась на екран після того, як поговорила зі своїми дівчатами.

І наче розмова вже закінчилась… але щось всередині мене — ні.

— Пейдж, так?

Я здригнулась. Пол стояв трохи позаду, спершись плечем об стіну, і дивився на мене так спокійно, ніби нічого особливого не відбувалось.

— Так, — відповіла я, ховаючи телефон у кишеню. — Вони з Кетрін сьогодні не були в школі, тому я… розказала їм.

Він кивнув.

— І яка реакція?

Я тихо всміхнулась: — Думаю, ти все ж можеш уявити.

Кутик його губ ледь піднявся.

— Можу.

На секунду запала тиша. Звичайна. І водночас — ні.Я зробила крок ближче.

— І… як тобі?

Він трохи нахилив голову: — Що саме?

— Новий статус, — я знизала плечима. — Спонсор школи. Звучить досить… серйозно.

Пол видихнув, відвівши погляд на мить.

— Це просто рішення.

Я уважно подивилась на нього.

— Ти впевнений, що це дійсно “просто”?

Він знову подивився на мене.

— Так.

Його відповідь була швидкою. Занадто.

Я схрестила руки на грудях: — Це велика відповідальність.

— Я знаю.

— І багато грошей.

— Це я теж знаю, Еллі.

Його голос став трохи твердішим. Я замовкла на секунду.

— Тоді… навіщо?

Питання вирвалось тихіше, ніж я хотіла. Він не відповів одразу. І це було гірше за будь-які слова.

— Ти ж сама знаєш, — сказав він нарешті.

Я похитала головою: — Ні. Хочу почути це від тебе.

Його погляд затримався на мені довше, ніж зазвичай.

— Я хотів, щоб у тебе все було добре, — сказав він.

Серце стиснулось.

— У мене і так все добре, — тихо відповіла я.

Він зробив крок ближче.

— Ні.

Одне слово. Але воно прозвучало занадто впевнено.

— Ти не бачиш всього, що з тобою відбувається.

Я напружилась.

— Я бачу достатньо.

— Справді?

Його голос був спокійним. Але я відчула, як щось всередині мене починає закипати.

— Так, Пол.

Він дивився на мене ще кілька секунд. Наче хотів щось сказати. Але не сказав. Як завжди.

Я відвела погляд першою.

— Все одно… — тихо додала я. — Це занадто.

— Можливо, — відповів він.

Я підняла очі: — І?

— Але я не звик робити наполовину.

Я ледь усміхнулась: — Це я вже помітила.

І знову ця тиша. Дивна. Натягнута.

Я зробила вигляд, що мені треба щось знайти в сумці, аби тільки не дивитись на нього.

Бо коли я дивлюсь… Я забуваю, як правильно дихати.

— Еллі.

Я завмерла.

— Що?

— Ти хвилюєшся за мене?

Його голос був тихим. Занадто тихим.

Я підняла на нього очі. І на секунду мені здалося, що він бачить більше, ніж повинен.

— Звісно, — відповіла я швидше, ніж подумала. — Це ж… нормально.

Він ледь усміхнувся.

— Так...нормально.

Але щось у цьому слові прозвучало так, ніби він йому сам не вірив.